Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд

Більше того, орієнталіст припускає, що все те, до чого його не підготували тексти, є або результатом заворушень, занесених на Схід іззовні, або виникло внаслідок одвічно притаманних Сходові дурості та безпорадності. Жоден з незліченних орієнталістських текстів з ісламу, включаючи і їхню підсумкову монографію «The Cambridge History of Islam», не зміг би підготувати читача до подій в Єгипті, Палестині, Іраку, Сирії, Лівані або Ємені після 1948 р. Та якщо догматичні уявлення про іслам не можуть прислужитися навіть поліглотові-орієнталістові, він завжди може перейти на орієнталізований жарґон соціології, вдавшись до таких ходових абстракцій, як еліти, політична стабільність, модернізація та інституційний розвиток, кожна з яких позначена печаткою орієнталістської мудрості. А тим часом усе глибша й глибша, дедалі небезпечніша розколина утворюється між Сходом і Заходом.

Сьогоднішня криза драматизує розбіжність між текстами та реальністю. Але в цьому своєму дослідженні орієнталізму я хочу не тільки відкрити джерела орієнталістських поглядів, але й поміркувати про важливість цього напряму думок, бо сучасний інтелектуал цілком слушно відчуває, що іґнорувати частину світу, яка сьогодні очевидно важиться на нього, означає уникати реальності. Гуманітарії надто часто обмежували свою увагу вузько окресленими темами досліджень. Вони нічого не взяли й не навчилися з таких дисциплін, як орієнталізм, неослабною амбіцією якого було описати усе на світі, а не лише якусь його легко обмежувану частину, як, скажімо, окремого автора або збірку текстів. Проте, разом з такими академічними «брилами», як «історія», «література» або «гуманітарні науки», і попри свої далекосяжні устремління, орієнталізм прилучається до світських, історичних обставин, які він намагався приховати за часто помпезною науковістю та закликами до раціоналізму. Сучасний інтелектуал може навчитися з орієнталізму, як, з одного боку, або реалістично обмежувати, або {147} реалістично побільшувати рамки претензій своєї дисципліни, а з другого, бачити людське підґрунтя (Єйтс називав це лахмітницькою крамничкою серця), на якому проростають, розвиваються, квітують і деґенерують тексти, методи та дисципліни. Дослідити орієнталізм — це також запропонувати інтелектуальні способи для розв’язання методологічних проблем, які висуває історія у тій царині свого предмета, яку ми називаємо Сходом. Але спочатку ми повинні реально осмислити, які гуманітарні цінності орієнталізм свідомо вилучив зі своїх рамок, досвіду та структур, хоч вони там і були.

Розділ другий

ОРІЄНТАЛІСТСЬКЕ СТРУКТУРУВАННЯ ТА РЕСТРУКТУРУВАННЯ

«Коли сеїд Омар Накіб-ель-Ашраф (або провідник нащадків пророка)... брав шлюб із дочкою, десь сорок п’ять років тому, попереду процесії йшов один молодик, який розтяв собі живіт, дістав звідти цілий оберемок власних нутрощів і ніс їх перед собою на срібній таці. Коли процесія завершила свій хід, він запхав їх назад, туди, де вони мали бути, й пролежав у ліжку багато днів, перш ніж повністю одужав від наслідків свого дурного й бридкого вчинку».

Едвард Вільям Лейн, «Розповідь про звичаї та побут сучасних єгиптян»

«...dans le cas de la chute de cet empire, soit par une révolution à Constantinople, soit par un démembrement successif, les puissances européennes prendront chacune, à titre de protectorat, la partie de l’empire qui lui sera assignée par les stipulations du congrès; que ces protectorats, définis et limités, quant aux territoires selon les voisinages, la sûreté des frontières, l’analogie de religions, de moeurs et d’intérêts... ne consacreront que la suzeraineté des puissances. Cette sorte de suzeraineté définie ainsi, et consacrée comme droit européen, consistera principalement dans le droit d’occuper telle partie du territoire ou des côtes, pour y fonder, soit des villes libres, {150} soit des colonies européennes, soit des ports et des échelles de commerce... Ce n’est qu’une tutelle armée et civilisatrice que chaque puissance exercera sur son protectorat; elle garantira son existence et ses éléments de nationalité, sous le drapeau d’une nationalité plus forte...»

Alphonse de Lamartine, «Voyage en Orient»

«...в тому випадку, якщо ця імперія розвалиться, або внаслідок революції, яка вибухне в Константинополі, або внаслідок повільного розпаду, європейські держави візьмуть кожна під свій протекторат ту частину імперії, яка буде віддана їй рішенням конґресу; щоб ці протекторати, точно визначені й делімітовані у відношенні своїх територій, враховуючи їхнє сусідство, безпеку кордонів, схожість релігій, звичаїв та інтересів, не пожертвували нічим, крім своїх державних суверенітетів. Визначений у такий спосіб і освячений європейським правом суверенітет полягатиме, головним чином, у праві окупувати якусь частину території або узбережжя, щоб засновувати там або вільні міста, або європейські колонії, або порти й торговельні комунікації... Кожна держава здійснюватиме над своїм протекторатом лише оружну й цивілізаторську опіку; вона ґарантує їй існування та захистить елементи її національного буття під прапором сильнішої нації...»Альфонс де Ламартін, «Подорож на Схід» {151}

І

НАНОВО ПРОВЕДЕНІ КОРДОНИ, НАНОВО ВИЗНАЧЕНІ ПРОБЛЕМИ, СЕКУЛЯРИЗОВАНА РЕЛІГІЯ

Ґюстав Флобер помер у 1880 p., не закінчивши «Бувара та Пекюше», свого гумористичного енциклопедичного роману про виродження знань та марноту людських зусиль. Проте істотні лінії його бачення є очевидними й знаходять чітке підтвердження на багатому матеріалі цього роману. Двоє чиновників, які належать до буржуазії, завдяки тому, що одному з них дісталася несподівана й добра спадщина, беруть відставку й виїздять із міста, щоб провести решту свого життя в сільському маєтку, роблячи там що їм заманеться («nous ferons tout ce que nous plairà!»). A далі Флобер описує, як Бувар та Пекюше справді починають робити все, що їм заманеться, і як ця діяльність затягує їх у практичну й теоретичну веселу мандрівку по теренах сільського господарства, історії, хімії, освіти, археології, літератури, що приносить усе менш і менш успішні результати; вони подорожують полями вченості, як мандрівники в часі й знаннях, переживаючи розчарування, лихі пригоди й невдачі недосвідчених аматорів. Те, що вони переживають, це, по суті, позбавлений ілюзій досвід дев’ятнадцятого сторіччя, через який — якщо ми скористаємося з вислову Шарля Моразе — «les bourgeois conquérants» — відкривають, що вони стали ледачими жертвами своєї власної примітивної некомпетентності та пересічності. Кожен спалах ентузіазму вироджується в занудне кліше, і кожна дисципліна або галузь знання змінюється від надії та сили в безлад, руїну та смуток.

Ескізи, які Флобер накидав, завершуючи цю панораму розпачу, — то два уривки, які становлять особливий інтерес для нашої теми. Двоє чоловіків сперечаються про майбутнє людства. Пекюше