Українська література » Наука, Освіта » Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд

Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд

Читаємо онлайн Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд
узяв на себе роль такого собі мусульманського Христа.

Як людина, що взялася судити Схід, сучасний орієнталіст не стоїть об’єктивно від нього осторонь, хоча він у це вірить і навіть це стверджує. Його людська відстороненість, знаком якої є відсутність симпатії, прикрита професійним знанням, несе на собі великий тягар усіх ортодоксальних ставлень, перспектив та настроїв орієнталізму, які я описував. Його Схід — це не Схід, який він є, але Схід у своєму орієнталізованому вигляді. Нерозривна дуга знання й сили з’єднує європейського або західного державця та західних орієнталістів; вона утворює закрайку сцени, на якій стоїть орієнталістський Схід. Наприкінці першої світової війни й Африка, і Схід були для Заходу не так сценою інтелектуального спектаклю, як привілейованим полем дій. Рамки орієнталізму точно відповідали рамкам імперії, й саме абсолютна одностайність між ними спричинила єдину кризу західної думки Щодо взаємин зі Сходом. І ця криза триває досі.

Починаючи з двадцятих років, від одного кінця «третього світу» до другого, відповідь на імперську політику {140} та імперіалізм була діалектичною. На час проведення Бандунзької конференції в 1955 р. весь Схід уже здобув політичну незалежність від західних імперій і опинився перед новою конфігурацією імперських держав, Сполученими Штатами Америки й Радянським Союзом. Неспроможний упізнати «свій» Схід у цьому новому «третьому світі», орієнталізм мав тепер перед собою визивно налаштований, політично озброєний Схід. Дві альтернативи відкрилися перед орієнталізмом. Одна — діяти так, мовби нічого й не сталося. Друга — пристосувати старі методи до нових. Але для орієнталіста, який вірить у те, що Схід ніколи не змінюється, нове — це те саме старе, зраджене нетямущими псевдоорієнталами (ми можемо дозволити собі цей неологізм). Третя, ревізіоністська альтернатива — відмовитися від орієнталізму взагалі — розглядалася лише незначною меншістю.

Одним з показників кризи, як стверджує Абдель-Малек, було не просто те, що «національно-визвольні рухи на екс-колоніальному Сході зруйнували орієнталістські концепції про пасивні, фаталістично настроєні «нижчі раси»; на додачу був ще той факт, що «і фахівці, і широкий загал стали усвідомлювати, що існує велике відставання в часі не тільки між орієнталістською наукою та досліджуваним матеріалом, а й також — і це стало вирішальним — між концепціями, методами й інструментами роботи в гуманітарних та суспільних науках і концепціями, методами й інструментами, які застосовував орієнталізм» 101. Орієнталісти — від Ренана до Ґольдціера, від Макдональда до фон Ґрунебаума, Ґібба та Бернарда Льюїса — бачили іслам, наприклад, як «культурний синтез» (цей вираз належить П. М. Голту), що може вивчатися окремо від економіки, соціології та політики ісламських народів. Для орієнталізму іслам мав значення, яке, коли шукати найлаконічнішого формулювання, можна було знайти в першому трактаті Ренана: щоб найліпше зрозуміти сутність ісламу, його треба звести до «шатра й племені». Вплив колоніалізму, світських обставин, історичного розвитку — усі ці обставини для орієнталістів, як надокучливі мухи, їх убивають задля спорту або не звертають на них уваги, але ніколи не розглядають серйозно як фактори, що можуть визначити суть справжнього ісламу. {141}

Наукова діяльність Г. А. Р. Ґібба ілюструє в самій собі два альтернативні підходи, якими орієнталізм відповів на виклик сучасного Сходу. В 1945 р. Ґібб прочитав курс лекцій у Чиказькому університеті. Світ, який він оглядав, не був тим самим, який Бальфур і Кромер знали до першої світової війни. Кілька революцій, дві світові війни та незліченні економічні, політичні й соціальні зміни зробили реальності 1945 р. непомильно, навіть катастрофічно, новим об’єктом. Проте ось як говорить Ґібб, відкриваючи свої лекції, які він назвав «Сучасні тенденції в ісламі»:

«Той, хто вивчає арабську цивілізацію, постійно спостерігає разючий контраст між образною силою, вираженою, наприклад, у певних галузях арабського письменства, і буквалізмом та педантичністю, які ми знаходимо в міркуваннях та викладі, навіть якщо йдеться про одну й ту саму книжку. Це правда, що серед мусульманських народів були великі філософи й що декотрі з них були арабами, але йдеться про рідкісні винятки. Арабський розум, чи то в стосунку до зовнішнього світу, чи в стосунку до процесів думки, не може позбутися прагнення виокремлювати та індивідуалізовувати конкретні явища або факти. Це, на мою думку, і є одним з головних факторів, які визначають отой «брак відчуття закону», що його професор Макдональд розглядав як характерну відмінність орієнталів.Це також пояснює [те, що так важко буває збагнути вченому західного гарту, якщо цього йому не розтлумачить орієнталіст] ту відразу, яку мусульмани почувають до раціональних процесів думання... Таким чином, відкидання раціоналізованих методів мислення та утилітарної етики, таке характерне для мусульманського світобачення, корениться не в так званому «обскурантизмі» мусульманських теологів, а в атомізмі та дискретності арабської уяви» 102.

Це, звичайно ж, орієнталізм чистісінької води, й навіть коли ми визнаємо, що на подальших сторінках своєї книжки автор демонструє неабияке знання інституційного ісламу, його вступні упередження залишаються неподоланною перешкодою для кожного, хто має надію зрозуміти сучасний іслам. Яке значення може мати слово «відмінність», якщо прийменника «від» ми ніде не бачимо? Чи нас знову не запрошують дивитись на {142} орієнтального мусульманина та його світ так, ніби він, на відміну від нашого — «відмінно» від нього, — так ніколи й не наважився переступити через поріг свого сьомого сторіччя? Що ж стосується сучасного ісламу, то попри всі складності його колишнього суддівського розуміння, чому ми маємо дивитися на нього з такою невблаганною ворожістю, з якою на нього дивиться Ґібб? Якщо іслам позначений невиправними вадами від самого свого виникнення, з огляду на свою перманентну безсилість, тоді орієнталіст буде змушений відкидати будь-які ісламські спроби реформувати іслам, тому що, згідно з його поглядами, всяка реформа — це зрада ісламу: саме в цьому полягає головний арґумент Ґібба. Чи зможе за таких обставин орієнтал визволитися від своїх пут, що не дають йому увійти до сучасного світу? Адже йому лишається хіба що повторювати в один голос із шекспірівським блазнем з «Короля Ліра»: «Вони відшмагали мене за правду, а ти відшмагав мене за брехню; а іноді мене шмагають і за те, що я не розтуляю рота».

Через вісімнадцять років Ґібб виступив перед аудиторією англійських співвітчизників, тільки тепер він говорив як директор Центру студій Середнього Сходу в Гарварді. Його тема мала назву «Необхідність переглянути методи вивчення територій», і там, серед інших aperçus , він погодився, що «Схід надто важливий, щоб залишити його на поталу орієнталістам». Цим він проголосив нову, або другу альтернативу, відкриту для орієнталістів, тоді як «Сучасні тенденції» відображали першу, або традиційну альтернативу.

Зауважень

Відгуки про книгу Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: