Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд
Скотт, проте, не був знавцем ісламу (хоча Г. А. Р. Ґібб, бувши таким знавцем, похвалив «Талісман» за його глибоке проникнення в суть ісламу та в образ Саладіна 96) і припустився величезних вольнощів у трактуванні ролі Ебліса, перетворивши його на героя для правовірних. Свої знання Скотт, певно, запозичив від Байрона й Бекфорда, але для нас тут достатньо буде зазначити, з якою силою загальні характеристики, приписувані всьому орієнтальному, могли чинити опір і риторичній, і екзистенційній силі очевидних винятків. Здавалося, ніби, з одного боку, існує така собі скринька із наліпкою «Орієнтальне», куди бездумно напхано всі авторитарні, безіменні й традиційні уявлення про Схід, тоді як, із другого боку, в цілковитій згоді з гумористичною традицією оповіді, кожен міг розповідати про свій досвід перебування на Сході або спілкування зі Сходом, що мало небагато спільного із вмістом ящика, який в інших випадках завжди ставав усім у пригоді. Але сама структура Скоттової прози показує, що ці дві традиції переплітаються значно тісніше, аніж може здатися на перший погляд: незалежно від того, наскільки глибоким буде специфічний виняток, незалежно від того, наскільки окремий орієнтал може переступити через споруджені навкруг нього загороди, він, у першу чергу, є орієнталом, у другу — людиною і, нарешті, знову ж таки орієнталом. {137}
Така загальна категорія, як «орієнтальний», спроможна на дуже цікаві варіації. Захоплення Дізраелі Сходом уперше проявилося під час мандрівки на Схід, здійсненої в 1831 р. У Каїрі він писав: «Мої очі й розум досі болять від споглядання величі, що має так мало спільного з нашою власною подобою» 97. Загальна велич і пристрасть надихали трансцендентним відчуттям речей і перешкоджали терпляче сприймати актуальну реальність. Його новела «Танкред» переповнена расовими та географічними банальностями; усе пов’язане з питанням раси, твердить Сидонія, і то до такої міри, що спасіння можна знайти тільки на Сході й серед його рас. Там, до речі, друзи, християни, мусульмани та євреї дуже часто приятелюють між собою, тому що, саркастично зауважує хтось, араби — це ті ж таки євреї верхи на конях, а всі вони — в душі орієнтали. Злагоджені стосунки встановлюються між загальними категоріями, а не між категоріями конкретними і тим, що до них входить. Орієнтал живе на Сході, він живе з властивою орієнталам простотою, в стані орієнтального деспотизму та чуттєвості, переповнений відчуттям орієнтального фаталізму. Такі різні автори, як Маркс, Дізраелі, Бертон та Нерваль могли провадити між собою нескінченні дискусії, — і так воно й було, — використовуючи всі ці загальники баззастережно і водночас зрозуміло.
З розчаруванням і узагальненим — якщо не сказати шизофренічним — поглядом на Схід звичайно поєднується ще одна специфічна особливість. Оскільки весь Схід розглядається як дуже узагальнений об’єкт, він може служити ілюстрацією однієї з форм ексцентричності. Хоча індивідуальний орієнтал не може похитнути чи порушити загальних категорій, які пояснюють його дивацтва, його дивацтвами, проте, можна втішатися заради них самих. Ось як, наприклад, Флобер змальовує східні сцени:
«Щоб розважити юрбу, блазень Мухаммеда Алі схопив жінку на каїрському базарі, посадив її на прилавок крамнички і спарувався з нею на очах у всіх, а крамар тим часом спокійно курив свою люльку.Якось на шляху з Каїра до Шубри один парубійко привселюдно підставив свою дупу великому самцеві мавпи, {138} як і у наведеній вище історії, щоб сподобатися людям і насмішити їх.Нещодавно помер один причинний марабут, який мав славу святого, позначеного Божою ласкою; усі мусульманки приходили, щоб поглянути на нього й помастурбувати його — вони робили це щодня, з ранку до вечора, аж поки він не помер від виснаження.Розповідають і про такий факт: якийсь час тому один сантон (священнослужитель-аскет) мав звичку гуляти вулицями Каїра, зовсім голий, маючи лише кашкета на голові та кашкетика на прутні. Щоб помочитися, він скидав кашкетика, і безплідні жінки, які хотіли мати дітей, збігалися звідусіль, щоб підставити себе під струмінь його сечі й натертися нею» 98.
Флобер відверто визнає, що це своєрідний ґротеск. «Усі типові комічні ситуації — Флобер мав на увазі «раба, якому хазяїн лічить ребра... вульґарного торговця жіночим товаром... злодійкуватого купця» — набувають на Сході нового, «свіжого... природного й чарівного» значення. Це значення неможливо відтворити; ним можна лише втішатися на місці події, й переказати його можна тільки дуже приблизно. Схід можна тільки спостерігати, оскільки його майже (але ніколи повністю) аґресивна поведінка живиться з резервуару, наповненого безліччю дивацтв і химер; європеєць, чия вразлива душа всотує в себе враження, добуті від мандрівки на Сході, є спостерігачем, ніколи не причетним, завжди відстороненим, завжди готовим помилуватися новими зразками того, що в «Description de l’Egypte» було названо «химерним утішанням». Схід перетворюється на живу картину химер.
І цілком логічно, що ця картина перетворюється на спеціальну тему для текстів. Таким чином, коло замикається; спочатку постаючи перед очима європейських мандрівників як щось таке, до чого тексти не підготували його, Схід потім повертається у вигляді картин, які людина може описувати в системний спосіб. Його чужість може бути витлумачена, його значення — дешифровані, його ворожість приборкана; проте загальність, приписувана Сходові, розчарування перших із ним зустрічей, непоясненна ексцентричність, яку він демонструє, усе це перерозподілено у сказаному та написаному про нього. {139} Іслам, наприклад, був типово орієнтальним явищем для орієнталістів кінця дев’ятнадцятого та початку двадцятого сторіччя. Карл Беккер висунув тезу, що хоча іслам (завважте широку узагальненість) успадкував елліністичну традицію, він не міг ані зрозуміти, ані застосувати грецьку гуманістичну традицію; більше того, аби зрозуміти іслам, нам слід передусім дивитися на нього не як на «ориґінальну» релігію, а як на таку собі невдалу орієнтальну спробу застосувати грецьку філософію без того творчого натхнення, яке ми знаходимо в ренесансній Європі». Наприклад, для Луї Массіньйона, одного з найвідоміших і найвпливовіших французьких орієнталістів, іслам був систематичним відкиданням християнської інкарнації, і його найбільшим героєм він вважав не Магомета чи Аверроеса, а аль-Галаджа, мусульманского святого, який був розп’ятий на хресті ортодоксальними мусульманами за те, що насмілився персоналізувати іслам 100. І Беккер, і Массіньйон експліцитно викинули зі своїх студій таку річ, як ексцентричність Сходу, яку вони заднім числом визнали, намагаючись упорядкувати його в західних термінах. Магомета було відкинуто, натомість з аль-Галладжа зроблено знаменитість, тому що він
