Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд
Близькість між політикою та орієнталізмом або, якщо висловитися обачніше, велика ймовірність того, що уявлення про Схід, добуті з орієнталізму, можуть бути використані для політичного вжитку, — це важлива, проте надзвичайно вразлива істина. Вона порушує питання про наставлення на невинність чи вину, наукову неупередженість чи компанійщину в таких галузях, як вивчення жіночого питання або проблем чорношкірих. Вона неминуче ятрить свідомість сумнівами щодо культурних, расових або історичних узагальнень, щодо їхньої корисності, цінності, ступеня їхньої об’єктивності та фундаментального наміру. Більше, аніж будь-що, політичні та культурні обставини, за яких розквітнув західний орієнталізм, привертали увагу до приниженого становища Сходу та його жителів як об’єктів вивчення. Чи може будь-яке інше політичне відношення, аніж відношення типу «володар — раб», витворити орієнталізований Схід, досконало охарактеризований Анваром Абдель-Малеком?
«а) На рівні постановки проблеми та відповідної проблематики... Схід і жителі Сходу [розглядаються орієнталізмом] як «об’єкт» вивчення, позначений властивістю бути іншим, — як усе, що відрізняється, незалежно від того, суб’єкт це чи об’єкт, — але властивістю конститутивною, сутнісного характеру... Цей «об’єкт» вивчення є, згідно з традицією, пасивним, позбавленим права участі, наділеним історичною «суб’єктивністю» — це передусім, неактивним, несамостійним, несуверенним у відношенні до самого себе: єдиним Сходом, або орієнталом, або «суб’єктом», чиє існування можна визнати, — в крайньому випадку, це відчужене буття, тобто, у філософському розумінні, буття інше, аніж воно само, буття, яке постулюється, осмислюється, визначається — і задіюється — іншими.б) На тематичному рівні [орієнталісти] дотримуються сутнісного погляду на країни, нації та народи Сходу, які є предметом вивчення, погляду, що виражає себе через характерну етнічну типологію... і дуже скоро приходить разом з нею до расизму.Згідно з концепцією традиційних орієнталістів, має існувати сутність, — іноді навіть точно описана в метафізичних термінах, — яка конституює невідчужувану й спільну основу всіх розглядуваних створінь; ця сутність {131} водночас «історична», оскільки вона простежується до витоків історії, і фундаментально антиісторична, оскільки вона фіксує буття, «об’єкт» вивчення, в межах його невідчужуваної та нееволюційної специфічності, замість визначити його, як визначаються усі інші види буття, стани, нації, народи та культура, — як продукт результанта вектора сил, які діють у полі історичної еволюції.Таким чином, у кінцевому підсумку ми приходимо до типології, — основаної на реальній специфічності, але відірваної від історії, а отже, й мислимій як буття недоторкане, сутнісне, — що перетворює «об’єкт» вивчення на інше буття, з яким вивчення є непорівнянним; у такий спосіб ми одержуємо homo Sinicus, homo Arabicus (a чому б і не homo Aegipticus і так далі), homo Africanus, причому людина — мається на увазі «людина нормальна» — мислиться як європеєць історичного періоду, тобто починаючи від грецької античності. Ми тут бачимо, як, від вісімнадцятого до двадцятого сторіччя, гегемонізм панівних меншин, викритий Марксом та Енґельсом, та антропоцентризм, скинутий із п’єдесталу Фрейдом, супроводжуються європоцентризмом у галузі гуманітарних та суспільних наук і передусім тих, які безпосередньо торкаються неєвропейських народів» 88.
Абдель-Малек вважає, що орієнталізм має власну історію, яка, на думку «орієнтала» з другої половини двадцятого сторіччя, завела його у вищеописаний глухий кут. Спробуймо тепер коротко описати цю історію, простежити, як вона проходила через дев’ятнадцяте сторіччя, набираючи ваги й сили, озброюючись «гегемонізмом панівних меншин» та антропоцентризмом, що був у спілці з європоцентризмом. Від останніх десятиліть вісімнадцятого сторіччя і принаймні протягом півтора століття Британія і Франція домінували в орієнталізмі як науковій дисципліні. Великі філологічні відкриття в компаративній граматиці, зроблені Джонсом, Францом Боппом, Якобом Ґріммом та іншими, завдячували свою появу рукописам, вивезеним зі Сходу до Парижа й Лондона. Майже без винятку, кожен орієнталіст розпочинав свою наукову діяльність як філолог, і революція у філології, здійснена Боппом, Сасі, Бюрнуфом та їхніми учнями, полягала в створенні компаративної науки, яка ґрунтувалася на припущенні, що мови належать до родин і, зокрема, мови індоєвропейські та семітські є двома {132} такими великими родинами. Від самого свого початку, отже, орієнталізм мав дві характерні властивості: (1) нововинайдену наукову самосвідомість, що ґрунтувалася на лінґвістичній важливості Сходу для Європи, і (2) схильність усе ділити та переділювати на категорії та субкатегорії, ніколи не відмовляючись від думки про те, що Схід — це завжди один і той самий, незмінний, однорідний і радикально специфічний об’єкт.
Фрідріх Шлеґель, який вивчав санскрит у Парижі, ілюструє обидві ці характерні властивості. Хоча на той час, коли він опублікував свою працю «Про мову та мудрість індійців» («Über die Sprache und Weisheit der Indier») в 1808 p., Шлеґель практично зрікся свого орієнталізму, він і далі був переконаний, що санскрит і перська мова з одного боку та грецька й німецька — з другого мають значно більше спільних ознак між собою, аніж із семітськими, американськими або африканськими мовами. Більше того, індоєвропейська родина була до артистизму простою і задовільною, тоді як семітська родина, наприклад, такою не була. Такі абстракції, як ця, зовсім не турбували Шлеґеля, для якого нації, раси, уми та народи як речі, що про них можна було говорити з пристрастю, — у дедалі вужчій перспективі популізму, спочатку описаного у своїх найзагальніпіих рисах Гердером, — мали чар, що не розвіявся протягом усього його життя. Проте ніде Шлеґель не говорить про живий, сучасний йому Схід. Коли він сказав у 1800 p.: «Тільки на Сході повинні ми шукати романтизм найвищого злету», — він мав на увазі Схід «Сакунтали», «Зенд-Авести» та «Упанішад». Що ж до семітів, чия мова була аґлютинативною, неестетичною й механічною, то вони були іншими, нижчими, відсталими. Лекції Шлеґеля про мову, життя, історію та літературу переповнені цими дискримінаціями, які він робив без найменшого застереження. Гебрейська мова, казав він, була створена для профетичних проповідей та віщування; проте мусульмани засвоїли «мертвий, пустий теїзм, неґативну унітарну віру» 89.
Чимало расистських висловлювань про семітів та інших «нижчих» орієнталів були широко розповсюджені в європейській культурі. Але більш ніде, окрім як пізніше, в дев’ятнадцятому сторіччі, в середовищі дарвініанських антропологів та френологів,
