Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд
Офіційна інтелектуальна генеалогія орієнталізму безперечно включає в себе такі імена, як Ґобіно, Ренан, Гумбольдт, Штайнталь, Бюрнуф, Ремюза, Палмер, Вайль, Дозі, М’юр, якщо згадати лише кілька знаменитостей, узятих майже навмання з дев’ятнадцятого сторіччя. Вона також включає дифузивну спроможність наукових товариств: Société asiatique, заснованого в 1822 p.; Королівського азіатського товариства, заснованого в 1823 p.; американського Орієнтального товариства, що виникло в 1842 p., і так далі. Але вона, імовірно, обмине увагою великий внесок художньої літератури та літератури жанру подорожніх нотаток, яка зміцнила перегородки, зведені орієнталістами між розмаїтими географічними, часовими та расовими частинами Сходу. Така неуважність була б невиправданою, оскільки у випадку ісламського Сходу ця література особливо багата й вона зробила значущий внесок у побудову орієнталістського дискурсу. До цієї праці прилучалися Ґете, Гюґо, Ламартін, Шатобріан, Кінґлейк, Нерваль, Флобер, Лейн, Бертон, Скотт, Байрон, Віньї, Дізраелі, Джордж Еліот, Ґотьє. Згодом, наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя та на початку двадцятого, сюди долучилися Дауті, Баррес, Лоті, T. E. Лоуренс, Форстер. Усі ці письменники надають чіткіших обрисів «великій азіатській таємниці», як висловився Дізраелі. Уся ця літературна продукція будувалася не тільки на розкопках мертвих орієнтальних цивілізацій (здійснених європейцями), знайдених у Месопотамії, Єгипті, Сирії та Туреччині, а й брала до уваги великі географічні відкриття, зроблені в усіх реґіонах Сходу.
Наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя всім цим досягненням матеріально сприяла європейська окупація {134} всього Близького Сходу (за винятком тих територій, які входили до Оттоманської імперії і які європейці проковтнули тільки після 1918 p.). Головними колоніальними державами тут знову ж таки були Британія і Франція, хоча Росія та Німеччина теж не залишилися без здобичі 91. Колонізація спочатку означала ідентифікацію, а точніше, створення інтересів; ці інтереси могли бути комерційними, комунікаційними, релігійними, воєнними, культурними. Наприклад, Британія вважала, що вона як християнська держава має леґітимний інтерес у плані опіки над ісламом та ісламськими територіями. Було розвинуто комплексний апарат для реалізації цього інтересу. За такими найдавнішими організаціями, як Товариство сприяння розповсюдженню християнського знання (1698 р.) та Товариство пропаґанди Євангелія в чужоземних краях (1701 p.), згодом виникли і стали активно їм допомагати Баптистське товариство місіонерів (1792 p.), Церковне товариство місіонерів (1799 p.), Британське й зарубіжне біблійне товариство (1804 p.), Лондонське товариство поширення християнства серед євреїв (1808 p.). Ці місії «відкрито приєдналися до експансії, яку здійснювала Європа» 92. Додайте до них торговельні товариства, наукові товариства, фундації географічних досліджень, перекладацькі фундації, відкриття на Сході шкіл, місій, консульських установ, будівництво там заводів і фабрик та виникнення іноді дуже великих європейських спільнот, і поняття «інтересу» набуде досить таки чіткого розуміння. А для захисту таких інтересів не шкодували ані зусиль, ані коштів.
Досі я намалював лише дуже приблизну картину тогочасних подій. Який типовий досвід та емоції супроводжували як науковий поступ орієнталізму, так і політичні завоювання, здійснювані за допомогою орієнталізму? По-перше, це розчарування, що сучасний Схід виявився дуже несхожим на Схід текстуальний. Ось що Жерар де Нерваль писав Теофілю Ґотьє в кінці серпня 1843 p.:
«Я уже втратив, царство за царством, провінція за провінцією, найпрекраснішу частину всесвіту, і скоро я вже не знайду такого місця, де міг би дати прихисток своїм мріям; але найбільше шкода мені Єгипту, який я мусив викинути зі своєї уяви, після того як сумно помістив його у свою пам’ять» 93. {135}
Ці рядки написані автором великої «Подорожі на Схід». Нарікання Нерваля — це узвичаєна тема романтизму (обманута мрія, так добре описана Альбером Беґеном у «Романтичній душі і мрії» («L’Âme romantique et le rêve») та мандрівників, що побували на біблійному Сході, від Шатобріана до Марка Твена. Будь-який безпосередній досвід спілкування зі світським Сходом спричиняв іронічні коментарі на тему тих оцінок, що їх можна було знайти в «Пісні про Магомета» Ґете («Mahomet gesang») або в ««Прощай» арабської господині дому» Гюґо («Adieux de l’hôtesse arabe»). Згадка про сучасний Схід опирається уяві, відсилає суб’єкта до уяви, як до такого місця, якому європейська чутлива душа віддає перевагу. Нерваль одного разу сказав Ґотьє, що для людини, котра ніколи не бачила Сходу, лотос — це ще лотос; а для мене — це тільки різновид цибулі. Писати про сучасний Схід означає або розпочинати прикру демістифікацію образів, що утворилися з текстів, або обмежитися тим Сходом, про який Гюґо говорив у своїй передмові до «Орієнтального», тобто Сходом, що являє собою «образ» або pensée , символи «d’une sorte de préoccupation générale» * 94.
Думку (фр.).* Певної загальної зацікавленості (фр.).
Якщо особисте розчарування й загальна упередженість спочатку дають точну схему вразливої вдачі орієнталіста, то вони ведуть за собою певні більш узвичаєні звички думати, відчувати та сприймати. Розум навчається відокремлювати загальне уявлення про Схід від специфічного досвіду, набутого в спілкуванні з ним; кожне йде своєю окремою дорогою, так би мовити. В новелі Скотта «Талісман» (1825 р.) сер Кенет (під гербом леопарда, готового до стрибка) б’ється в Палестинській пустелі з одиноким сарацином; битва закінчується внічию, і коли хрестоносець та його супротивник, який був перевдягненим Саладіном, починають згодом розмову, християнин розуміє, що його ворог-мусульманин, зрештою, не такий уже й поганий чоловік. А проте він каже:
«Я переконаний... що ваша засліплена раса походить від ворога роду людського, без чиєї допомоги ви ніколи не змогли б утримувати цю благословенну землю Палестини проти стількох воїнів Бога. Я говорю, власне {136} кажучи, не про тебе зокрема, сарацине, а загалом про твій народ і релігію. Але мене дивує навіть не те, що ти походиш від нечистого, а те, що ти цим іще й похваляєшся» 95.
Бо й справді сарацин похвалився, що його рід веде початок від Ебліса, мусульманського Люцифера. Але найбільш тут цікаво не те, на яких хистких історичних підвалинах Скотт вибудовує свою «середньовічну» сцену, дозволивши своєму християнинові атакувати мусульманина з таких теологічних позицій, з яких
