Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий

«Наша хата была четвертое од Берда Горішного. Там были такі ялиці красні. На Купала собітку все си зробили. Як си згадам... А тут не мализмо ані деревцяти, ані ничого. Мерзлизмо взимі, як псята. Курайом палили, соломов. Знаєте, чим хліб чути, як пец палити кізяком?» — звідувався пан Федір.

Бойки з Вільхівців на Івана Купала знову роблять собі собітку, але вже в степу, а не на Берді. І їхній хліб вже не пахне кізяком. Щоправда, хати тут ще пахнуть чимось таким, що я називаю «бойківським духом»: трохи бульми (картоплею), трохи молоком, трохи сухим сіном. Цей дух зникає разом зі старими людьми, народженими в горах.

— Бойківський духу, кілько тобі ту жити? — запитала би я, якби вміла ворожити так, як колись ворожили бойки. Але я не вмію.

Вмію тільки доводити людей до сліз. Ганя Файчак плакала від одного слова: “блюзочка». Зупинилася я в Пересадівці в родині Файча-ків. Вранці було прохолодно, збиралося на дощ. Я йшла до людей, а тоді згадала, що можу змерзнути і повернулася за одягом.

— Пані Ганю, взьму си туткаль блюзочку, — як заходила до хати, кричала я до пані Гані, котра сиділа на ґанку.

Як вертала з хати з «блюзочков», бачила: груба сльоза котилася щокою жінки. Пан Іван сказав, що його дружина завжди плаче, коли чує «такі слова, як бісідували дома».

...Коли ці люди приїздять на Захід України, їх називають москалями.

"Наше Слово”, 28 жовтня, 4 листопада 2001 р.

Вкладаючи спати своїх онуків, 80-річна Марія Роман на Донеччині часто розповідає їм не казку, а бувальщину.

— Коли я жила в горах, священик завжди говорив після проповіді: «Борони нас, Боже, від голоду, від хвороб і від дикої орди». Але Бог не вберіг, і прийшла до нас дика орда. Священик помер у Сибіру, доньку його забрали до в'язниці, а нас усіх дика орда вигнала зі своїх хат і вивезла за тисячу кілометрів.

Після цих слів баба Марія робить тривалу паузу. Внуки запитують, за що орда вивезла людей і за що так далеко.

— Орда боялася, щоб ми додому не вернулися, тому й завозила в глушину, звідки багато людей втікали в міста, бо в колгоспах не платили грошей. Орда кинула нас у степи, а документи забрала, і ми були тут, як у тюрмі — нікуди не мали права поїхати.

Марія Роман і Катерина Лило

Потім баба Марія розповідає про причини тієї біди. Біля Червонограда, який

тоді належав до Польщі, знайшли поклади вугілля. І Сталін вирішив заволодіти тим вугіллям, а полякам натомість віддав бойківську землю, дуже багату на нафту. Так обмінялися ділянками територій, а людей з цих земель виселили.

— Бабцю, а як у нас знайдуть вугілля або нафту, то теж виселять за тисячу кілометрів? — запитує найстарша онука і тулиться до старенької.

— Моліться, діти, щоб не прийшла до вас дика орда, — так відповідає їм баба Марія.

Понад 32 тисячі українців із 42 сіл у Бойківських Бескидах були дійовими особами цієї бувальщини... Це була остання депортація в Радянському Союзі — найретельніше спланована і проведена без жодного пострілу. Про її причини, перебіг і наслідки розповідають архівні документи. Тільки мовчать про те, чого коштувала вона людям...

Бойків запланували розкидати по степах. Так і зробили, позбавивши всіх права вибору нового місця помешкання. Поселяли не окремими родинами, а компактними групами. Траплялося, що людей з одного села розподіляли по трьох колгоспах, а було, що всіх односельців спрямовували в один населений пункт...

На новому місці для депортованих будували хати... самі депортовані. Для цього спочатку вивезли на південь молодь і всіх працездатних, сформували з них будівельні бригади. Єдиним критерієм успішності була швидкість здачі об'єктів. У стислі строки — за один сезон — обіцяли забезпечити житлом усіх новоприбулих. Звичайно, це не вдалося. Тому частині людей довелося тулитися по квартирах, а в окремих випадках — навіть по коморах. Хоча й тим, кому пощастило увійти в хати, важко було позаздрити. Це були не хати, а самі коробки — немазані, без вікон, без дверей, без стелі і підлоги...

перед школою

У п'ятдесятих роках в одному селі на півдні Донеччини голова сільради, переповнений почуттями до новоприбулих колгоспників, взяв та й спалив переселенські квитки — єдині на той час посвідчення їхніх осіб. І досі згадують, як недопалки документів люди знаходили десь у балці, як відбувався суд над злочинцем. Засудили його на кілька років, а документи переселенцям відновлювати не поспішали. «Навіщо вам ті документи, ви що, в Америку будете їхати?» — запитували партійні діячі. Вони знали, що тільки дай людям ті папери на руки — відразу дременуть в Західну Україну. Після смерті Сталіна багато хто так і зробив. Лише й там ніхто перед ними не стелив Експозиція від вихідців з с. Чорна у музеї

килими... «Бойківщина» в Долині

На півдні бойки були цілковито відірваними від рідної землі. Лише одиницям пощастило її відвідати. Для цього необхідно мати закордонний паспорт і заощадити як мінімум три місячні пенсії на транспортні витрати. Для більшості це не по кишені.

У деяких селах, де мешкають депортовані, при школах або при будинках культури засновані етнографічні або краєзнавчі музеї. їхні керівники зізнаються, що більшість експонатів — речі, виготовлені бойківськими руками. Багато тут вишиванок, писанок, побутових речей з дерева. «Матеріальна і духовна культура людей із заходу України виявилася багатшою, порівняно з культурою місцевих українців»», — так прокоментувала ситуацію Юлія Hoc, засновниця музею на Миколаївщині. Тільки на питання про те, чи є нові бойківські речі для поповнення фондів, ніхто на півдні не відповідає ствердно.

«Політика і Культура», 20-26 листопада 2001 р.

«Бойківська Ватра», що її організовують колишні мешканці Західної Бойківщини, яка знаходиться зараз на теренах Республіки Польща, вже стала традиційним зібранням. На бать-

Встановлення пам'ятного хреста в с. Лип’я, 2002 р.

ківщині наприкінці серпня цього року побували понад 500 депортованих і їхніх нащадків із Львівської та Івано-Франківської областей. Усі вони є етнічними бойками — жертвами тоталітарної політики,