Українська література » Наука, Освіта » Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий

Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий

Читаємо онлайн Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий
означення міграційних процесів, що відбувалися в середині XX століття в СРСР. не знайти. Німців оголосили винними перед радянським народом тільки тому, що вони — німці, а українців визнали небажаними у Польщі тільки тому, що вони — українці.

У селі після «очищення від німців» було лише 40 родин, коли навесні 1945 р. прибули перші переселенці — українці з території Польщі. А на кінець минулого року в Мічуріно налічувалося понад 300 дворів. Іншими словами, більшість мешканців села — переселенці та їхні нащадки. Найчисельніша група — виселені з с. Чорна 1951 р.

...Будинки для бойків на Донеччині ліпили з глини, з так званого саману. Горяни такий підхід до будівництва вважали вар'ятським, марячи своїми скромними дерев'яними будиночками, залишеними на батьківщині. Критика бойками саманних хат виявилася небезпідставною: незабаром будівлі почали швидко руйнуватися. «Не можна було будуватися, хто як хоче, а тільки за вказаним планом», — згадують бойки про сталінські часи.

Про те, як виглядало колгоспне господарство до приїзду переселенців, розповідають із сумом... 28 років господарство очолював бойко Микола Гальків і до розвалу колгоспної системи в Мічуріно було близько 1200 корів, 3000 свиней, 12000 овець, 7000 курей, великий сад і городи. Тепер колгоспне господарство таке занедбане, що у попередні успіхи важко повірити.

...Найсоковитішою в Мічуріно є мова тих, хто фактично обмежився своєю говіркою... Дивом уціліла своєрідність не мала шансу повно успадкуватися в нових умовах наступними поколіннями. Хіба що русифікація не досягла тут таких успіхів, як у селах, де мешкають греки,

Сказати однозначно, що депортовані змирилися зі своїм минулим і майбутнім, не можна. їх багато в цьому селі, декотрі перебували на посадах, мають організаційний досвід і авторитет. Чотири роки тому громадська активність почалася з будівництва церкви. Для цього переобладнали і перебудували колишній німецький будинок. Тепер споруджується дзвіниця. Вважають, що пройшли лише півдороги... Бойкам не дає спокою нестача дзвонів. У с.Чорній, звідки їх депортували, вони залишили дві дерев'яні церкви; кажуть, що біля кожної було по троє дзвонів. Тепер вони дзвонять полякам, а одна вціліла церква слугує за костел...

Церква в Мічуріно

Стороннім людям важко усвідомити, чому все це так суттєво для них — простих селян, які понад 50 років живуть на цій землі, а все ж згадують і моляться за втраченою. А для їхніх онуків та земля — просто куток на мапі чужої держави.

«Політика і Культура»,

17-23 липня 2001 р.

З бойківських околиць Миколаєва

Акція-1951

Понад 32 тис. українців із західної Бойківщини в 1951 р. депортували на південь України. Від початку останньої депортації цими днями збігає півстоліття. Бойків з 42 сіл розкидали по степах. Скородне — на Одещину, Чорну — на Донеччину, Літовищі — на Херсонщину. Свідоміші села — Бандрів, Коростен-ко, Ліскувате — розсіювали по трьох-чотирьох населених пунктах. Людей поселяли якнайдалі від міст. У глушину потрапили всі, окрім мешканців розташованих вздовж Сяну сіл Вільхівці, Панищів, Соколє і Хревт. Тепер вони живуть фактично на околиці Миколаєва, обласного центру на півдні України. Частина бойків працювали Г працюють на підприємствах міста. Близькість до нього пояснює те, що живуть тут люди дещо заможніше від своїх побратимів з віддалених сіл. Інші відмінності не такі вже й суттєві.

Страшна посуха на Миколаївщині була в кінці 40-х — на початку 50-х років. 47-й був останнім врожайним роком, але тоді з колгоспних комор все вивезли, і люди пухли з голоду. Пізніше зерно не вивозили, та й вивозити вже не було чого. Земля родила скупо, бо за весну і літо не було жодного рясного дощу. Про корів селяни забули — кози як би протримати. А тут ще

Уродженці с. Панищів на Миколаївшині

сказали, що привезуть українців з-під польського кордону. По 200 родин у кожне село. Без ентузіазму зустріли люди цю звістку. Відверто заявляли на колгоспних зборах, що нема чого поселяти на цю землю чужих, бо й своїх їй тяжко годувати. Та хто там тоді людей слухав.

і як почали прибувати ці чужі, сталося диво. За кожною партією переселенців йшов у селах дощ. Та такий гарний! Мають люди своє пояснення цій Божій милості.

— Повмирали б ми тут усі, якби їх в 51-му сюди не привезли. Богомольні були вони, придержувалися всяких старих звичаїв, у неділю для них робота — це гріх страшний. Ось і послав нам Боженько дощу, бо такі люди до нас приїхали, — згадувала старенька місцева жіночка з села Пересадівка.

Два українських світи зустрілися тоді в 1951 році. Всі згадують про ту зустріч, як про особливе відкриття у своєму житті.

— Тугу ПересадівцІ бессараби жили, вони колись степами кочували. Невибагливі були ні до одягу, ні до їжі. Тримали баранів, бринзу робили і варили суп «кандьор», — згадує Ганна Файчак, котру направили сюди на будівництво житла для односельців. Молоду дівчину злякав інший світ і вона дременула з Миколаївщини, куди очі бачили. Та втікачку знайшли і повернули. Каже, що й досі їй болить, як згадує, які колючки тоді були у миколаївських степах і як вони впиналися в ноги.

Місцевим важко було збагнути розпачу молодих бойків.

— Коли привезли їхніх молодих сюди хати для них будувати, вони заговорять — ми добре їх не розуміли. Одіті по-народному, у дівчат коси, як руки. Такі чудні були, а тоді ми привикли, — згадувала Галина Мазур з села Калинівки.

**•*

Справжнім відкриттям був приїзд сімейних переселенців. Небагато лишилося з тих, хто бачив їх уперше, перебуваючи у зрілому віці. Інколи враження глибше закарбовуються саме в дитячій пам'яті.

— Ми їх як побачили — всі на двір вибігли. Це було, як в кіно: чоловіки всі в капелюхах таких, усе вишите, сорочки і штани такі льняні, світлі. Дід їхній один був з волоссям сивим по плечі. Жінки в платках квітчастих, намиста на шиї, дзеркальце на грудях було у багатьох. Корів великих вели, просто як слонів. Пішли ми купатися, а їхні діти побачили — і собі до нас. Кажуть: вода, а не вода, як ми. Сміялися ми з них, і в перший день з ними побилися. А тоді вже дружили...

Церква в с. Калинівка

Проблеми були не тільки в дітей. Як привезли у степи корів, від раптової спеки напали їм на очі більма. Хтось думав: може, то «врекли» наших корів. Але страшніше від вроків було

Відгуки про книгу Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: