Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий

Роза Минзяк, приїхавши в с. Шестаков-ку, цілий рік годувала своє дитя кукурудзяною кашею, бо тільки на таку допомогу розщедрилися в колгоспі для виселених: «Раптово нас вивезли, не встигла я все спакувати, тому тут голодували. Вночі мені снився город. Скільки я там картоплі лишила, капусти, буряків!» — пані Роза п’ятдесят років плаче за рідним кутком.

Коли бойків з Гошова почали «записувати» до колгоспу, Євген Ницик був ще юнаком. Як і всі односельці, нічого не хотів віддавати до колгоспу. Але забрали весь реманент, встиг тільки закопати задню телігу. Коли довідався про виселення, хотів викопати, а тоді передумав. «Хто би тоді сказав, що я Гошова більше ніколи не побачу?— плескає в долоні пан Євген. — Думаю, привезуть нас, а ми додому повтікаємо. Тоді я свою телігу викопаю і буду ґаздувати».

Перша зустріч

Надії Євгена Ницика поступово розвіювалися. У селі Криниці для бойків під забудову виділили куток, який називали «на Горі». Досі там люди мають проблеми з водою. За кілька кілометрів йдуть з відрами до колодязя і згадують свої гірські потічки біля кожної хати. В Шес-таковці колодязі близько. Тільки й вони не особливо рятували звиклих до вологого клімату горян. Тяжко переносили спеку, степовий пил, рівнинний ландшафт.

Ще одною проблемою, з якою зіткнулися на початку на нових землях, депортовані згадують відсутність деревини на опал. «Жінки ходили на роботу з мішком. Йшли вулицею і не минали жодного кізяка. Брали його в мішок, вдома сушили, а тоді палили цими коржами», — розповідає про старі колгоспні звичаї Василь Протеняк з Гошова. — Для нас, горян, це було дикістю, але в голоді і холоді довго сидіти не будеш. Довелося й нам палити соломою і кізяком, хоч як не курило і смерділо».

Місцеві й переселенці спочатку дивували одні одних особливостями свого одягу. Бо «моди» значно різнилися. Хоч ніхто в той час не міг похвалитися обновками, але бойки хоч мали вдосталь домотканого одягу. Місцеві ж мали одяг фабричний, та його явно бракувало. Подейкують, що не всі жінки мали одяг на зміну: увечері прали, а зранку одягали, навіть якщо він був вологим. З іншого боку, те, що привезли з собою бойки у скринях, не викликало у степовиків особливого захоплення, хіба що цікавість. Домоткані льняні сорочки, дрібно вишиті мережками, полотняні штани, ткані з вовни куртки все це для південної України в 50-х роках вже було екзотикою.

Зимовими вечорами, коли роботи було менше, до бойків заходили місцеві люди. Снували оповіді про минуле. Степовики намагалися уявити гірські потічки з фореллю, ліси, повні грибів і ягід, а також кам’янисті малородючі ґрунти.

Хатки, як близнятка

З Марією Протеняк у Староварварівці йдемо переселенською вулицею, Бандерштрассе — її й так називають. Сама пані Марія ще до депортації 18-річною була ув'язнена за сприяння українському підпіллю. Майже водночас із донькою священика Василиною Шкільник. Марія Протеняк повернулася після Сибіру на Донеччину, а пані Василина — на захід Польщі, до свого чоловіка. Першу я знайшла без особливого труду в церкві на Донеччині, друга відгукнулася аж із Вроцлава.

Пані Марія покинула всю домашню роботу і веде мене до трьох уцілілих «переселенських» будинків. Усі вони стоять порожніми. Неозброєним оком видно, що неодноразово підмазувалися, люди самостійно добудовували ґанки, господарчі споруди.

— Тепер ці хатки відрізняються одна від одної. А коли їх тільки побудували, всі стояли, як близнята. Я сама довго блудила, поки почала впізнавати свою хату, — розповідає моя провідниця.

У Староварварівці з одним бойком трапилася пригода, про яку досі згадують з сумним сміхом. Втомленим повернувся вночі з чергування. Оскільки дружина вже спала, лампу не запалював. Роздягнувся, ліг, заснув. Через деякий час прокинувся від жіночого вереску. Виявляється, зайшов не до себе, а до сусіда, і вмостився поруч із чужою жінкою. Бо ті хати як ззовні, так і всередині мало чим відрізнялися. Інтер’єри в усіх тоді були у стилі «нічого зайвого»: ліжко, шафа, стіл, лавка...

Ганні Кльок на Донеччині щастило з першого дня. Була на сьомому місяці вагітності й мала четверо дрібних дітей, коли покидала Мочари. Ніхто з місцевих не хотів брати таку родину до себе на квартиру. На залізничній станції ночувала з дітьми просто неба. Потім одна бабця змилостилася і дала їм притулок. На «переселенське» житло довелося чекати не один місяць, багатодітній родині дісталася хата, в якій через пару місяців завалилася стіна, вірніше, її верхній шар —рейки з глиною. «Впало все прямо на ліжко, в якому бавилися діти, а я була на фермі.

Катерина Старявська -Миндяк у дівоцтві в с. Мочарах і на схилі літ у с. Михайлівка на Донеччині

Врятували їх високі бильця ліжка, бо якби сиділи на стільцях поруч, то навряд чи лишилися б живі. — згадує 78-річна пані Ганна. В колгоспі багатодітній родині поспівчували, та рихтувати хату довелося їм з чоловіком удвох.

В 1951 році бойківські косогори раптово почали лисіти. Бойків знову обклали нормами «на ліс». Потім пояснювали, що він необхідний для спорудження житла на новому місці. А як приїхали на південь, побачили, що знову ошукані. Якщо якась частина лісу й приходила на місця, то намагалися «підлататися» ним колгоспи: деревина згодилася й на комори, й на ферми.

Більшість бойків вже не вірили, що можна добитися правди у вищих інстанціях. Але молодий Василь Марич особисто писав з Донеччини скарги. У Києві лист не залишили поза увагою. Люди пам’ятають, як один місцевий «князьок», коли не зміг відзвітувати, де подівся той ліс, погрожував, що закінчить життя самогубством. Та чи стало легше виселенцям? «Приїхала комісія, побачили, які теплі хати — вода взимку у відрі замерзала, а на стелі за ніч намерзало льоду на пару діжок. Деяких начальників зняли з роботи, а нам ніхто нічим не допоміг», — резюмує пан Василь.

За «переселенські» хати з бойків вираховували упродовж 10 років по 5 тисяч рублів. Оскільки люди працювали в колгоспах за палички (трудодні), а отже, не одержували місячної платні, з них вираховували ті копійки, які мали одержати в кінці року. Держава не тільки дала “Переселенцям» кредит на хати, але й за будинки на батьківщині заплатила. Тільки останні оцінила так, що хата разом із усіма господарчими забудовами коштувала удвічі менше, аніж стулена нашвидкуруч