Українська література » Наука, Освіта » Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий

Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий

Читаємо онлайн Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий
всього майна на чужу (колгоспну) користь.

Очистити територію

В 50-му році бойківські косогори полисіли. Ліс відправляли на схід. Пройшли поголоски, що район віддадуть полякам. Не хотіли вірити в це селяни. В березні представники влад вже компетентно роз'яснювали їм, що переселення — невідворотне, що за ділянку багатої на нафту землі, на якій вони мешкають, УРСР одержить ділянку землі в районі Кристинополя, де знайшли поклади вугілля. Все обґрунтовували економічною доцільністю як для держави, так і для людей: поїдете з кам'янистих гір на чорноземи. Тільки ніхто не радів такій перспективі. Пам'ятали, як з цих родючих чорноземів приходили до них голодні люди.

У травні з Берегів, Лодини і Нанової поїхала делегація у Зміївку. Урожай 1951-го був рекордно високим. Розповіді очевидців розпачу не розвіяли.

19 років мав тоді Василь Моцьо, уродженець Лодини, а нині львів'янин, колишній директор Львівської опери. У своїй книжці він майстерно описав моторошну картину залякування людей на залізничній станції, коли майно вантажили у вагони. Виявляється, однооосібни-кам з Лодини погрожували, що їх повезуть не на Херсонщину, а в Сибір, якщо не подадуть заяв до колгоспу. Провокація не вдалася, бо люди заявили: «Якщо ми вже покинули рідну хату, то можемо їхати і в Сибір!»

Всіх депортованих з пожитками привезли до причалу «Зміївка». Транспорт, щоб перевести речі в село, виділяли лише після того, як голова родини віддавав переселенський квиток. Це було запорукою того, що переселенець нікуди не втече і працюватиме в колгоспі. Михайло Моцьо, батько автора книжки, відразу оцінив ситуацію. Документів не віддав, сказав, що випали вони з кишені в Дніпро, коли вантажив речі. Через кілька днів родина Моцьо вже їхала на захід — поближче до малої батьківщини...

Мешканців Берегів, Лодини і Нанови спрямували в села Зміїв-ської сільської ради на Бериславщині — Вербівку, Костирку і Михай-лівку. В цих селах були колгоспи, а у Зміївці — радгосп, де за працю сплачували гроші, а тому там охоче працювали місцеві.

Всі бойки стали колгоспниками, проте своєрідності не втрачали. В 1951-му вертеп за участю переселенців справив незабутнє враження на місцевих українців і... парторга колгоспу. Співробітники Бе-риславського КДБ арештували учасників, вивчали текст вертепу. Серед лютого морозу молоді колядники кільканадцять кілометрів йшли додому пішки.

Взагалі ця перша зима здалася депортованим надто довгою. Не всі встигли до морозів облаштувати саманні коробки, які їм виділили замість обіцяного готового житла. Згадують, як не вміли палити

піч соломою, як вчилися виготовляти на опал брикети з кізяку, дим від яких виїдав очі. Коли почали опалювати свої хатки, на стінах з вологого саману почала рости пшениця і бавовна. Зелено було, як у гаю. Понад кілометр йшли за водою до колодязя, викопаного шведами, — першими поселенцями. До церкви і за хлібом ходили пішки до райцентру за 15 км.

Віктор Козоглодюк, парох Зміївки, Василь Моцьо. Микола Куривчак

Зміївка на 4 км тягнеться вздовж Каховського водосховища. До 1957 р. тут були плавні. Злочинним проектом минулого називають тепер будівництво каскаду дніпровських ГЕС. їх будували. знищуючи цілі села і затоплюючи родючі землі. Хотіли дешевих кіловатів енергії. Тепер замість благодатних плавнів — маса води, яка заростає ряскою і плодить комарів. А у Зміївці, яка розташована поруч з потужною Каховською ГЕС, о 21 годині зникає електрострум.

50 літ рідної чужини

На Херсонщину в 1951 році прибули також бойки ще в чотири села Нововоронцовського району, проте пам'ятний знак про трагедію депортації височіє поки що тільки у Зміївці.

Інші депортовані, прибувши в це село, заздрять своїм одноплемінникам, бо три бойківські села зійшлися тут в одному і становлять понад 80% усього населення. Отже, не були на чужій землі в меншості і почувалися трохи впевненіше. Хоч «конфідентам» робота знаходилася всюди. У Михайла Белея вже в Зміївці знайшли релігійну і політичну літературу, видану до 1939 року, портрети Шевченка, Фран-

військовий трибунал. Звільнили через 2,5 року...

ка, Шептицького. Судив його Херсонський

Пам'ятний знак скорботи депортовані у Зміївці встановили через 50 років по депортації. Відбувся мі-тинг-реквієм і поминальна відправа в гре-ко-католицькій церкві. Хоч до православної церкви Київського патріархату тут ходить більша частина депортованих, православний священик участі у заходах не взяв. Люди казали, що поїхав того дня в сусіднє село. На мітинг-реквієм та на презентацію книги Василя Моцьо і концерт у Будинок культури зійшлися всі бойки — і ті, що ходять у православну церкву, і ті, що тримаються обряду, в якому охрестили їх на батьківщині. Останні в 1993 р. вийшли зі Зміївської православної парафії, одержавши частку майна. Згадують, що тяжко було залишати церкву, яку відбудували власними силами і коштом фактично з руїн. Спочатку греко-като-лики відправляли Службу Божу в наметі. Муровану каплицю, яку тепер йменують Церквою Пресвятої Богородиці, відкрили через 5 років. Частину коштів на будівництво греко-католицької святині надали бойки з діаспори. Ні на відкриття знаку скорботи, ні на вечір пам’яті до Зміївки не прибув жоден представник місцевої влади. Хоч селяни запевняють, що надіслали запрошення і в Берислав, і в Херсон.

Ж

Під час вечора пам'яті, 2001 р.

Пам'ятний знак депортовані спорудили без сторонньої допомоги. «Спонсорів ми не шукали. Та й обійшлося недорого, бо не наймали майстрів, а все робили власними руками. Самі проектували, самі принесли з дому матеріали, самі мурували», — розповів Микола Ку-ривчак, голова місцевого осередку «Просвіта». Будував батько пана Миколи, Микола Петрович, а художню чеканку на металі виконав місцевий умілець Микола Трошнівський. На його полотні — рідні гори, вітряк, довга бойківська хата і широка бойківська церква. Потяг, який везе бойків на південь, не зобразили. Може, тому що не вірять, що колись цей потяг може поїхати у зворотному напрямку.

Що на чужій батьківщині?

У Берегах Долішніх і в Лодині частина старої забудови збереглася, бо там поселилися поляки. Більшість бойківських хатин все ж розібрали. Але церкви вціліли. їх довго використовували як склади, а в 70-х роках освятили на костели.

Від села Нанова, яке 1951 р. належало до Хирівського району, не лишилося ані сліду. Жодної вулиці, жодного будинку. Про те, що ще 50 літ тому тут вирувало життя, нагадують здичавілі сади. Може, на-нівці це передчували, бо в день депортації жінки і діти голосили так, що чутно було в усіх навколишніх селах. На велетенську липу — німого свідка депортації — хтось почепив табличку з лаконічним написом: «Село Нанова репресоване». Таких «мертвих» сіл, в яких століттями мешкали українці, на території Польщі сотні. А скільки цвинтарів зі знищеними надгробками, скільки поховань без

Відгуки про книгу Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: