Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий

По грудці землі з кожного з цих трьох бойківських сіл поклали три найшанованіші ґазди під знаком скорботи. Грудка землі, шматок полотна, пісні, говірка, прізвища, пам’ять про молоді роки - це все, що залишилося у бойків від Берегів; Лодини і Нанови. Залізний хрест — це все, що залишили бойки зі Зміївки на вітцівській землі.

«Україна молода», 14 листопада 2001 р.

Трагедія, що обросла міфами Масова депортація українців з Польщі у 40-50-х роках вперто замовчується XX століття вже охрестили століттям переселень. Здебільшого ці переселення були примусовими, і тому їх також називають депортаціями. Вже нікого не здивуєш визначенням “депортований народ”. В Україні живуть депортовані німці й кримські татари. Втім, варто представнику титульної нації бодай натякнути про те, що його предки були депортованими, це викликає подив і навіть підозри. Все це — наслідки впертого мовчання про депортації майже півмільйона українців зі східних воєводств Польщі. Як, чому і куди цих людей «переміщували», знають лише історики і... самі депортовані.

Після врегулювання територіальних питань між СРСР і Польщею Західна Україна з її понад семимільйонним населенням та 110-ма тис. кв. км території стала складовою частиною УРСР. На території Польщі залишився значний масив етнічних українських земель з 700-ма тисячами українців. Очевидно, саме з метою досягнення етнічної однорідності населення двох держав їхні уряди й почали акції виселення українців з Польщі, а поляків — з України.

Масові переселення українців з Польщі провадилися в чотири етапи. Перший тривав упродовж 1944-1946 pp. на підставі угоди між Польщею і УРСР про обмін населенням. 482 тисячі українців і членів змішаних родин із Краківського, Ряшівського і Люблінського воєводств Польщі організовано переселили в УРСР. Окрім цього, понад 20 тисяч українців польські війська буквально «перегнали- через прикордонну річку Сян без оформлення будь-яких документів. Хоч в угоді зазначалося, що «евакуація мусить мати добровільний характер», насправді є численні свідчення того, що процес переселення був позбавлений навіть ознак декларованої добровільності.

Наступною була акція «Вісла», внаслідок якої на західні та північні землі Польщі, звідки депортували німців, переселено і фактично розпорошено з метою асиміляції 150 тисяч українців. Вчинене проти них насильство пояснювалося як акт колективної відповідальності українців за дії ОУН-УПА.

Третій етап - делімітація державного кордону між СРСР і РП. З населених пунктів, що відійшли до Польщі, вглиб УРСР переселили 9125 українців. Остання «переселенська акція» пояснювалася наміром СРСР і ПНР обмінятися ділянками державних територій. 1951 року зі своєю батьківщиною вимушено розпрощалися ще понад 32 тисячі українців.

Отже, всередині Польщі переселень зазнали близько 150 тисяч українців, а всього з Польщі в УРСР упродовж 1944-1951 pp. було переселено понад 543 тис. осіб. За десять років державності український парламент трьох скликань не дав політико-правової оцінки цим «переміщенням», в яких історики знайшли всі складові «етнічних чисток».

В Україні депортованими визнають себе українці, котрі опинилися в Галичині і створили громадсько-суспільні товариства «Холмщи-на», «Любачівщина», «Надсяння» і «Лемківщина», що належать до Об'єднання товариств депортованих українців. Депортовані також їхні нащадки живуть майже в усіх областях України; компактні групи є у Донецькій, Миколаївській, Херсонській. Одеській, Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській та інших областях. Наукову літературу в Україні читають далеко не всі. Тому людей цих називають як переселенцями, так і поляками; як «бандерівцями», так і тими, які «не хотіли жити в Польщі». Перелік подібних тверджень можна було б множити. Міфи породжують стереотипи.

Міф №1. Українці їхали з Польщі добровільно, бо хотіли жити разом з українцями в Україні.

Для українців з-під Горлиць, Перемишля чи Холма рідна земля асоціювалася не зі Збручем чи Дніпром, а насамперед — з рідною стріхою. Навіть польські історики визнають території, «очищені» від українського населення, територіями, де мешкали субетнічні групи - лемки, бойки, надсянці та ін. Землю, на якій українці жили упродовж багатьох століть і де складали виразну більшість, вони сприймали не інакше, як своєю батьківщиною. Така ситуація була характерною не лише для українців. Скажімо, в часи Австро-Угорщини поляки також вважали свої етнічні терени польськими, хоч вони перебували в межах імперії. По-друге, якщо зважити на патріотичну налаштованість українців у Польщі та мізерну популярність «лівих» течій на західних етнічних українських землях, навряд чи бачили вони в Радянській Україні, що нею керували комуністи з Москви, Україну своєї мрії.

Міф №2. Примусово переселяли лише тих українців, які були в ОУН-УПА або сприяли “бандерівцям”.

Всіх запідозрених в участі або сприянні УПА справді виселяли. Але далеко за межі України. Поза тим, сам масштаб депортації цілковито спростовує наведене твердження. Адже викорінювали не просто певні категорії людей, а всі без винятку українські й так звані змішані родини із сотень сіл і містечок.

Важливий аспект — неоднорідність настроїв населення західних земель. Скажімо, якщо змішані (українсько-польські або ж українсько-німецькі) родини на Холмщині були звичним фактом, то на Бой-ківщині — радше винятком. Якщо західною Лемківщиною десятиліттями бродив привид москвофільства, то в Надсянні подібні ідеї сприймалися як вияв ексцентричності. В деяких регіонах, наприклад, у західній Лемківщині, на час виселення жодного «упівця» не було. Однак це не завадило польським військовим заганяти українців у вагони. Отже, під час переселенських акцій політичних поглядів^людей ніхто не брав до уваги. Польщу «очищували» від українців, а УРСР — від поляків. Після того як УПА почало боронити українців Закерзон-ня від відселення, авторитет українського підпілля серед українців зріс ще більше. По суті УПА була єдиною силою, на яку могли розраховувати зацьковані польськими і радянськими військовими люди.

Міф №3. Із Польщі їхали злочинці, щоб уникнути відповідальності перед польським правосуддям.

Це твердження знову ж таки спростовує масштаб переселень. Так само, як несправедливо називати всіх до одного жителів сіл і містечок, що розташувались компактно, бойовиками УПА, так само важко повірити, що у всіх цих селах і містечках українці були виключно шахраями, злодіями, вбивцями тощо.

Міф №4. Українські родини в Польщі жили злиденно, тож вони їхали в Україну, щоб зажити заможніше.

Те, що українці в Польщі жили на загал бідніше, аніж поляки, — незаперечний факт. Зрештою, така доля чекала на кожен народ, котрий не користувався рівними правами з титульною нацією. Чинилися перешкоди в здобутті освіти, передовсім вищої; відповідно, українці були рідкістю в університетах, судах, торговельних установах, а особливо — в органах державної влади. Тобто говорити, що українці були задоволені своїм матеріальним і соціальним становищем у Польщі, не доводиться. З іншого боку, не треба думати, що українці в Польщі мали такі вже великі ілюзії щодо зростання добробуту своїх одноплемінників за радянської влади. Мало хто знає, що