Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий

перепон. Спочатку за посередництвом культурно-громадського товариства «Надсяння» зі Львова та тодішнього радника Посольства України в Польщі Теодозія Стара-ка громада звернулася до голови Ради Міністрів Республіки Польща Влодзімежа Цімошевича. У червні 1997 року голова «Надсяння» Володимир Середа листовно переконував голову польського уряду, що «акт передачі церковних дзвонів польською державою стане помітною віхою на шляху єднання між нашими народами»». Пан Цімошевич на звернення жодним чином не відреагував, та представники церковної громади не зупинялися. Знову завдяки посередництву В. Середи звернулися до Національного комітету з питань повернення в Україну культурних цінностей. Листи і візити до керівництва Коміте-

Родина Грицуняків. Перший ліворуч — Федір Грицуняк

ту представників громади дали результати лише наприкінці 1998 року, коли Олександр Федорук, голова Національного комітету з питань повернення в Україну культурних цінностей, одержав лист від Станіслава Журовського, уповноваженого уряду Республіки Польща

з питань культурної спадщини за кордоном. Нарешті польська сторона заявила, що готова до обговорення питання.

Минуло ще півроку, поки урядовці Федорук і Журовський «стали на шлях до порозуміння». Добра звістка прийшла в Дудчани наприкінці травня: польська сторона дала дозвіл на приїзд української делегації у Лютовіск з метою «визначення місця, де були закопані дзвони». Анна Ісасва-Лесишин, староста громади, і Федір Грицуняк у червні прибули до Літовищів, де зустрілися з Яцеком Міллером, начальником східного відділу міністерства, очолюваного Журовським. Щоб прискорити пошуки, польська сторона запропонувала послуги саперів із Ярослава.

У протоколі про виконання церковних дзвонів у Літовищах зазначається: «Представники української сторони вказали місце заховання дзвонів. Знайдено два церковні дзвони під назвами IWAN (500 кг) і MICHAIŁ (150 кг). Дзвони збереглися у доброму стані». Знахідку передали на зберігання на майданчик бещадського відділу прикордонної охорони в Літовищах з формулюванням, що вони залишатимуться там «до з’ясування справи урядовцями двох країн».

Здавалося б, історія ось-ось закінчиться хепі-ендом. Та не так сталося, як гадалося. Тетяна Мостицька, заступниця голови Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей, каже, що, по-перше, польська сторона не дотримала домовленостей, досягнутих під час зустрічі між панами Федоруком і Журовським, що відбувалася ще до початку пошуків. «Уповноважені двох країн тоді дійшли згоди, що польська сторона дозволить українській знайти і забрати дзвони у Літовищах, а українська відповідно дозволить полякам провадити пошук і повернути собі знайдені польські військові реліквії на заході України»,

Про смерть кількох поколінь літовищан не сповіщали дзвони.

— говорить пані Мо-стицька. Одначе після знайдення дзвонів «апетити» польської сторони раптово зросли.

У листі, адресованому на ім'я Олександра Федорука, голови Комісії, Станіслав Журовський, уповноважений польського уряду, вже веде мову про цінні музейні експонати, що знаходяться у Львові, — картину «Ісус Христос перед Піла-том» та скульптуру «Мадонна з немовлям». Передачу цих культурних цінностей Польщі (хоч українські урядовці твердять, що вони не підпадають під категорію незаконно вивезених із території Польщі цінностей) пан Журовський назвав умовою повернення церковних дзвонів в Україну, повідомляють у Національному комітеті. За словами Т. Мостицької. пошуки військових реліквій польською стороною не проводилися, і про них пан Журовський у своєму останньому листі навіть не обмовився.

«Дмитро Павличко, посол України у Польщі, після «крутої» зміни вимог польської сторони пише резолюцію: бартер виключено!» - говорить пані Мостицька, беззастережно погоджуючись з позицією посла.

А що ж церковна громада? Пані Ісаєва-Лесишин далі пише листи до Національного комітету з проханням полагодити справу. Окрилена теплим прийомом мешканців Літовищів, допомогою під час викопування війта ґміни Лютовіска (польський варіант назви села) Влодзіме-жа Подими, запевненнями пана Міллера повернути знахідку за лічені тижні, староста ледь не пообіцяла сільській громаді, що до Різдва 2000 року люди неодмінно почують дзвони з прадідівської землі. Згадує пані Анна цікаву репліку, що злетіла з уст одного польського чиновника: «Дзвони такі гарні, що їм місце не в українському селі, а у самій Варшаві». Тоді вона сприйняла ці слова як комплімент, а тепер... «Щотижня телефоную Тетяні Мостицькій. А у відповідь чую одне: пан Федорук не може зустрітися з паном Журовським, бо нові вимоги польської сторони для нас неприйнятні», — повідомляє пані Анна.

Ультиматум них сусідів колишні мешканці села та їхні нащадки сприйняли як особисту образу.

Ба навіть — як продовження наруги. «Коли нас вигнали з Літо-вищів, ми залишили майбутнім мешканцям— полякам, переселеним із Західного Бугу, все, що мали, — церкву, будинки, стодоли. Мало що збереглося. І коли ми по- Автор біля «Михайла», 2002 р. чали вимагати бодай

частинку того, що вціліло, нам сказали, що за це наша держава винна культурні цінності!» — обурюються в Дудчанах літні люди, коли збираються біля церкви.

Не пошкодуйте грошей, поїдьте в Літовищі і ви переконаєтесь: їхні слова — чистісінька правда. Десятки будинків, споруджених бойками, досі є житлом для нових господарів — поляків. Про церкву — окрема розмова. До реставрації костела, дванадцять років поспіль, церква служила за костел, а коли у 1963-му костел відновили, церкву перетворили на музей. А потім, в 1970-му, коли вона виявилася непотрібною, затіяли ремонт. І коли «доремонтувалися» до того, що в ній поросли гриби і все почало гнити, тоді її розібрали, а решки віддали — ні, не на українську церкву, а на костел у Двернику. Про це ви прочитаєте в будь-якому краєзнавчому довіднику. Нащадки мешканців Літовищів бачать українські сліди в рідному селі тільки на фотокартках і хочуть повернути єдине, що можна повернути, — церковні дзвони.

«Наше природне бажання повернути духовні цінності батьків — церковні дзвони, придбані виключно на кошти парафіян, — стало предметом незрозумілого для нас торгу». Під такими словами підписуються тепер колишні мешканці Літовищ та їхні нащадки у листі, зверненому до посла Республіки Польща в Україні Єжі Бара.

Ось, власне, І все. Якби не одне суттєве зауваження. Чому поверненням церковних реліквій опікується Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей, а не Національний комітет з релігій? Тим паче, що за твердженням експертів, дзвони не підпадають під категорію культурних цінностей. На жаль, єдине.

що вдалося з’ясувати у Національному комітеті з релігій, — це те, що «зараз ми включаємося у цю справу». Та чи знайде комітет спільну мову з відповідним польським відомством і скільки на це піде часу?

Поміж іншим, справа має ще й міжконфесійний відтінок. Мешканці Літовищ були греко-католиками, а тепер вони і їхні нащадки ходять у Дудчанах до православної церкви Київського патріархату (митрополит — Філарет). За словами отця Богдана Степана з греко-ка-толицької