Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий

Коли ми приїхали, нас було менше у селі, ніж місцевих. А тепер мабуть вже більше. Бо місцеві порозліталися по містах, а з наших людей ніхто нікуди не їхав, бо постійно мріяли: нас ще у Хміль заберуть, ми ще повернемося!

Адам Кріль

Мені батько якраз перед виселенням хату побудував. Все зробив так, як треба, а в 51-му році — виселення. Хоч казали про це, та ніхто не вірив. Як так, куди підеш з хати? Нам казали, що Сталін з поляками домовився, щоб наш нафтовий район відійшов до Польщі, бо поляки не мали нафти, а Сталіну віддали Червоноградсь-кий вугільний басейн. Поміняли територію. Про людей хто тоді думав? Ніхто.

З Чорної в Донецьк їздила делегація. Муль Іван їздив. Потім хвалили, як там добре. Вони мусили так казати. Тоді часи такі були.

Давали на майно машини. Скільки було у вас майна, стільки машин і давали. Те майно везли до Устрік, вантажили у вагон. А я їхав з тестем пульманом.

Дали мені переселенський білет, а я думаю: поїду я раніше, щоб ще до зими хату собі поставити. А як приїхав на станцію Карань,як побачив... Наші люди до такого не звикли, везуть корови, а трави зовсім нема, все вигоріло. Сіли ми під деревом, а на тому дереві ні листочка. Мухи лазять по землі великі і чорні, як таргани. А наша худоба така красива стоїть прив'язана. Корови ричать,трава колюча,вони не пасуть. Біда та й годі!

Нас відразу у колгосп записали. Жінка була колгоспницею, але я не колгоспник, я у копальні робив. Ми тоді пішли в До-нецький обком, але нічого не допомагало. Кажуть: вас переселили в село, то й робіть у колгоспі, ї ми зробилися, як полонені. А в селі нема що робити — 34 німецькі хати, там колись колонія була.

Я, не повідомляючи колгосп, влаштувався на роботу в Карань, на станцію. Але й там мене найшли. Кажуть: ти повинен у колгоспі працювати. Я прийшов до тестя і кажу: тату, я тут не буду, я ЇДУ в Західну Україну. Хату залишив своєму швагру, Федору Зигарю,одну корову продав за безцінь, другу лишив родичам, і на самий Йордан 52-го року приїхав я з валізами в Битків. Мій земляк, Микола Гусак,взяв мене на квартиру, пішов я на роботу на нафтопромисел, а там було вже багато наших з Чорної. Бо коли нас виселяли, люди робили великий рух і тоді робітників наказали розподілити по промислах. У Биткові нам було краще. Ліси, трава, клімат той, зима така. Я приїхав сюди, як у Чорну.

Франко Капраль

Виселяли нас примусово. Ось приклад з Поляни. У нас дві жінки жили, батько їхній помер. А тоді, як молодих хапали і виселяли хати будувати, вони втекли в ліс, у гущавину і переховувалися. «Ястребки» шукали тих дівчат, а як побачили, що корова в них у стайні розтелилася, то забрали ту корову до колгоспу. їх би ніколи не знайшли, але вони носили за собою казан, він на сонці блиснув, і так ястребки знайшли тих дівчат. Одна ще йшла, а другу просто тягнули за собою. Привезли їх в район — а я тоді в районі ліс вантажив на станції — і давали їм гроші, як усім переселенцям за законом, а вони ті гроші порвали і кинули. Тоді їм ті гроші якось уже запхали. Коли дівчата сюди приїхали, то промучилися дві зими, хати вони не мали, бо не йшли у хату. Ночували біля телят у колгоспі. Приходили до мене, я їм деколи їсти давав. Пізніше вони пішки пішли на Захід і прийшли аж до Дрогобича. Люди казали, що одна там померла, а де друга поділася, я не знаю.

Будували нам хати. То в нас у Поляні двері до нужника були кращі, як у тих хатах. Представники казали, що все буде готове, тільки ключ отримаємо. А тут приїхали — ні комори, ні стайні, ні стелі у хаті.

Брати Франко та Ян Капралі (у центрі)

Жили на квартирі, а самі ходили і стелі забивали, і білили, щоб у хату зайти.

Тут була страшна засуха. Корови від сонця і від голоду осліпли.

Ми думали, голодовка буде. Картоплі узяли з собою небагато,ящики чотири. Як ми прийшли на квартиру до одного болгарина, він питає нас: а що ви будете з тою картоплею робити. Привезли ми 4 корови, льоху з малими поросятками. Вона саме опоросилася, коли нас мали вантажити. А тут якраз морози почалися. Ми її околотами обклали, тато навіть ковдрами накривав. А поросята малі, як щури. Як ми приїхали сюди, то всі сусіди диву валися, як ми таких малих поросят змогли привезти. А місцеві не вірили, що льоху вигодували до 3-х центнерів. Йшли дивитися, як на виставку.

51-й і 52-й роки були неврожайними. А в 53-му снігу взимку нападало багато і відтоді почалися врожаї. Болгари — бо ми живемо в болгарському селі — досі говорять: то нам переселенці дощ привезли!

Трохи нам зерна давали, щоб скотину годувати. Колгосп сам ледве кінці з кінцями зводив. Ще у Поляні, як у нас все в колгосп забирали, батько казав: хай беруть, їх чорт вирве. А бачите, їх не вирвав, а нас вирвав!

Іван Лаврінок, 1931 р.н., с. ЛигГя

Прийшов сумнозвісний 51 рік. Наїхали з області, району, міліції, НКВС. Відразу почали переписувати оселі, прибудови. Казали, що то на страховий податок. Люди ставлять могоричі, щоб менше записали, щоб менше було платити. Тому деякі прибудови взагалі не записали.

Відтак сказали, що будуть переселяти в три етапи в Одеську область Врадіївський район. У Старому Самборі нас повантажили в товарні вагони разом з коровами. Транспорту давали мало, хоч обіцяли, що дадуть стільки, скільки треба. Везли довго й нудно, а таку відстань можна проїхати за 20 годин. Висадили нас у полі подалі від станції. Люди чекали по 3 дні, поки їх забрали в село. А в селі в одній землянці по дві-три родини жили.

Хати були готові лише наполовину, то самі люди їх доліплювали, щоб мати свій куток. У подальшому за ті хати ще довелося платити по 5 тисяч рублів. У Павлівці, куди нас переселили, добра не