Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий

class="book">— Тато натягав за день молота, а увечері біг до дітей — то хор. то вистави, — згадує пані Дарія. Тепер, коли батько помер, вона, хвороблива жінка, навчає дітей вертепу, шукає речі для краєзнавчого музею, вишиває процесії до церкви...

«Неблагонадійними» Юристовських вважала кожна чужа влада. Німці спалили хату Онуфрія Юристовського за підозру в розбудові української організації. Коли родина опинилася без даху над головою, прийшов єврей Герман і запропонував: «Чого ти, Оні-фрьо, будеш скитатися? Йди в мою хату, поки нас німці тримають». Ніхто з короснянських євреїв додому не повернувся. З хати, яку колись купив Герман, розстріляний в 1942-му німцями на Облазах, «краснопогонники» брали Онуфрія Юристовського на допити, погрожували Сибіром. У 1951 році покинули цю хату і Юристовські. Збиралися будувати нову, складали дошки. Добре, що не почали, бо все одно довелося б усе залишити — виселенню 1951 року підлягали всі без винятку. А будівельні матеріали стали в пригоді на Донеччині.

Тільки не всі з депортованих мали запаси деревини, тому не один ґазда шкодував, ідо не привіз із собою хоч кілька дощок. Взагалі-то турботи про це мала б взяти на себе влада, адже саме вона ініціювала це «добровільне переселення». Напередодні виселення мешканцям деяких сіл наказали заготовити деревину для свого житла на новому місці. Зобов’язаннями на заготівлю був обкладений кожен член сім'ї. Бойки з Жолобка проріджували ліс на пасмі Жукова. Деревину відправили на Донеччину, тож люди сподівалися, що на новому місці матимуть звичні дерев’яні будинки. «Хатки були маленькими, кривенькими і зліпленими з землі, — розповідає Ганна Михайли-шина. — Холодно в них було».

Депортовані суголосні в думці, що в деяких колгоспах дерево для переселенців використали для будівництва господарчих споруд — ферм, свинарників, комор. Найспритніші керівники скористалися можливістю поліпшити своі' житлові умови. Лісу ж було багато, вистачило на всіх — на всіх, кому він не призначався.

«Йшов сніг, як ми мастили свою хату», — згадувала Ольга Гентіш. Документи про забезпечення переселенців житлом таких зауважень не мають. Там тільки підписи людей, які засвідчують, що їм надали готові житлові споруди з верандами, вікнами, дверима з замками.

— А які ж ті замки були? — допитуюся у 73-річного Івана Пуняка з с. Козацьке.

— Не було там замків, бо й дверей не було — одна коробка.

— А чому підписували, що все є і немає претензій...

— Сибіром лякали, конфіскацією «за антісовєтскую деятельность». Ви забули, коли Сталін помер?

Сталін помер у 1953 році. Відтоді у людей з Донеччини з'явилося більше шансів виїхати на Західну Україну. Чимало короснян скористалися нагодою. Адже було до кого їхати — в Червоноград Львівської області, куди спрямували працівників їхньої залізничної станції. Правда, в кожному селі можна знайти кілька родин, які повернулися із заходу на схід, бо мали проблеми з житлом і працевлаштуванням на новому місці. Старші люди на ще одну радикальну зміну місця мешкання не наважувалися. Ховали їх на чужій землі, але ще за старим звичаєм.

Зберегти той звичай було не так просто. Спершу коросняни якось наполохали місцевих на Різдвяні свята. Коли побачили вертеп за участю новоприбулих, переодягнутих в костюми Ірода, Чорта, Жовніра і Смерті з косою, перелякані до смерті, місцеві викликали міліцію: «Наші переселенці чокнулись!» Довелося пояснювати, що переодягнуті — не головорізи і не божевільні.

Практика землеробства у місцевих і бойків також мала суттєві відмінності. «Коли ми приїхали, люди тут вивозили курячий посліді гній на сміття. Ми ж удобрювали ними землю, а на нас спочатку дивилися скоса», — розповідає Ольга Гентіш. Однак після першого ж врожаю несприйняття обернулося визнанням. Агроном одного колгоспу вирішила запатентувати споконвічну практику бойків. Звісно, на своє ім'я. Вона виділила в колгоспі експериментальну ділянку, де застосовувала методи удобрювання переселенців. І одержала за «винахід» зірку героя Праці!

Вертеп за участю уродженців с. Коросно

Бойківська історія Донеччини має ще одну сторінку — захопливу і трагічну водночас. Іван В. приїхав у донецькі степи у скрині. Був в УПА, а отже, переховувався. Все село знало, який скарб везеться в одному з вагонів, але ніхто «не продав». Скриню вивантажили на кінцевій станції разом з усіма пожитками, далі кинули її до машини, що їхала в село. Місцеві чоловіки на станції завбачливо запитували, чи це часом не переселенці вбивали на Західній Україні радянських офіцерів. Нічого не бачив Іван з тої скрині, але все чув.

Поселили партизана подалі від цікавих очей — на хуторі, на горищі покинутої хати. Щоб не сидіти склавши рук, займався шевством. Надійні люди приносили йому взуття для лагодження разом із харчами. Може, так тривало би дуже довго, та через кілька літ життя на нових землях хтось таки вивідав про цю таємницю. Не знають в селі достеменно, хто саме «замельдував» Івана. Розповідають лише, що якось під'їхала на хутір чорна машина, і хлопці в шкірянках піднялися на горище.

Повернувся Іван додому через кільканадцять літ. Має родину, внуків. Про своє життя не розповідає нічого, ані слова про підпілля. Скрині, в якій їхав на чужину, також не показав.

Без провини винні

Про життя депортованих українців на Донеччині, яких тут називають переселенцями, прочитати ніде. Грубі томи історіТ області радянського гатунку «мовчать» про те, як потрапили і як живуть тут вже п'ятдесят років тисячі західних українців. Сучасне краєзнавство зорієнтоване на дослідження грецького або німецького минулого. Вивчати українців в Україні — що є банальнішим у краю, багатому на екзотику?

Насправді частина вигнанців — лемки, бойки, надсянці, замішан-ці і холмщаки — були спрямовані у східний регіон України. Мічуріно — село на півдні Донеччини, в якому мешкають представники майже усіх гілок українства, повністю або частково позбавлених своїх батьківських земель.

Мічуріно розташоване за 70 км від Донецька і за 12 км від райцентру Тельмано-ве. Першими цю місцевість освоїли німецькі колоністи кілька століть тому. Коли оглядаєш панораму села, віддаєш належне влучності вислову перших поселенців, котрі назвали цей за-Чорняни в Мічуріно. 50-і pp. куток Грінталь — зеле

на долина. Місцева архітектура цілком

вписується в сучасні стандарти степового українського села. Тут лише три вулиці, але тягнуться вони на кілька кілометрів.

Довжелезні цегляні будинки з високими просторими вікнами — німі свідки життя німецьких родин, вигнаних на початку війни. Взагалі, історія Мічуріно — це історія того, як одних звідси виганяли, а інших — приганяли. Точніших дієслів на