Нарис історії України. Том 2 - Дмитро Іванович Дорошенко
Ще як тільки стало звісно, що Многогрішного вивезено в Москву, пішла чутка, що кошовий отаман Сірко хоче бути гетьманом. Він вірно служив на той час цареві й саме тоді побив значний відділ татар, які були на службі в Дорошенка. Але полтавський полковник Жученко захопив його несподівано, закував у кайдани й повіз до Батурина: старшина не на те скидала Многогрішного, щоб уступити булаву запорожцеві! Та й у Москві не бажали мати гетьманом таку неспокійну, несталу й підприємливу людину, як Сірко. З Батурина Сірка вивезено в Москву, а звідти на Сибір.
Новий гетьман був сином священика з Правобережжя, який переселився на лівий берег і дістав парафію близько Конотопу. Через те Самойловича цілий вік звали «поповичем». Він скінчив Київо-Могилянську Академію, був людина дуже освічена й розумна. Він служив при Бруховецькім і брав діяльну участь у боротьбі з москалями, коли той проголосив у 1668 р. повстання проти Москви й потім пристав до Многогрішного, дістав від царя прощення й на Глухівській раді був обраний на ґенерального суддю. В своїй політиці Самойлович вороже ставився до Польщі й не довіряв їй, а зате стояв за порозуміння з турками й Кримом. Він не хотів ділитися владою з Дорошенком хоча б над однією правобережною Україною й настоював на тому, щоб відібрати її в Дорошенка та сполучити з лівим берегом «під одним реґіментом», себто своїм власним.
*
В Польщі погром 1672 р. викликав, як згадано, патріотичну реакцію. Сойм ухвалив кошти на 60.000 армію. Римський папа прислав значну суму грошей на військо. Польща почала зброїтися й не думала виплачувати туркам контрибуції. Московський уряд, який мовчки дивився на розгром Польщі турками, вважав, що Бучацьким договором Польща зреклася своїх прав на правобережну Україну, й що тепер аспірації Москви на Правобережжя не будуть порушувати Андрусівської умови. Тому він завів нові переговори з Дорошенком, пропонуючи підданство цареві й грозячи в противному разі війною. З цією метою зроблено було військову демонстрацію московських і козацьких сил на лівому березі. Але рівночасно й Польща старалася перетягти Дорошенка на свій бік, або ж знищити його за допомогою Ханенка. Серед таких складних і непевних обставин Дорошенкові не лишалося нічого іншого, як вижидати, чия сторона візьме гору, щоб потім використати для своїх плянів.
Восени 1673 року приготовання Польщі до нової війни були закінчені, й король міг оглядати під Львовом таку армію, якої Польща, як каже один історик, не бачила від часів Берестечка: 40 тисяч прекрасно узброєного війська при 50 гарматах і, крім того, ще 12 тисячний литовський корпус, не рахуючи узброеної челяді. На чолі цього війська став Ян Собеський. Обставини були сприятливі, кримський хан був хворий, і в цілому Криму панувала епідемія. Сірко, якого московський уряд скоро випустив із заслання назад на Україну, тривожив Крим своїми нападами. Волоський і Молдавський господарі на самому початку кампанії перейшли на польський бік. Дорошенко не виявляв охоти битися й, хоч дістав від турків великі запаси муніції, не рухався й, «як чайка від дітей», по виразу сучасника, старався відвести від України грозу нового приходу турків і татар. Турецький султан із свого боку не виявляв на цей раз великої активности.
11 листопада 1673 року Собеський розбив передову турецьку армію Гусейна-Паші під Хотином, а на другий день піддався й сам Хотин з його могутньою фортецею. Хотинська побіда справила великий ефект і промостила Собеському шлях до королівського престолу (король Михайло Вишневецький умер у Львові в день Хотинського бою), але поляки, як колись під Чудновом, не розвинули свого блискучого успіху. Литовське військо не схотіло йти далі й повернули додому. Невигоди осінньої кампанії серед спустошеного краю викликали велику дезерцію і в коронній армії. Трохи не половина жовнірів покинула свої ряди підчас першого ж маршу через невиплачення жолду. Коли прийшла звістка про смерть короля, багато панів поспішило додому. Кампанія мусіла припинитися. Коли ж вона відновилася весною 1674 року, то турки вже зібралися з силами й витіснили поляків із Молдавії.
Тимчасом Самойлович настояв перед московським правительством, щоб розпочати війну проти Дорошенка саме, як Польща й Туреччина заняті взаємною боротьбою. В кінці січня 1674 року сполучені московсько-козацькі сили перейшли Дніпро. Полки черкаський і канівський перейшли на бік Самойловича. В інших місцях Дорошенкові козаки ставили завзятий опір, але не могли стримати переважаючих сил ворога. Під містечком Лисянкою був розбитий і попав у полон брат гетьмана, Грицько Дорошенко. 17 березня 1674 р. Самойлович скликав у Переяславі ґенеральну раду й був на ній проголошений гетьманом обох боків Дніпра. В червні Самойлович і Ромодановський облягли Дорошенка в Чигирині. Два тижні бомбардували вони місто, але Дорошенко оборонявся завзято. Він ждав турецько-татарської допомоги.
В той час султан уже був у Молдавії в поході на Польщу. Довідавшися про скрутне становище Дорошенка, він замість іти далі на Польщу, повернув на Україну. Біля Сорок турецьке військо перейшло Дністер і вступило на територію козацької України. В таборі під Комаргородом прилучився до султана кримський хан Селім-Ґірей, і султан вислав його наперед поспішати на поміч Дорошенкові. Почувши про наближення хана, Самойлович і москалі негайно зняли облогу Чигирина й подалися на той бік Дніпра, спаливши за собою Черкаси. Після того хан і Дорошенко з одного боку, а султан із другого заходилися привертати правобережну Україну під владу чигиринського гетьмана. Нещасний край був залитий кровю. Особливо страшна кара випала на уманців, які були винищили Дорошенкову залогу й піддалися Ханенкові. Візир Кара-Мустафа взяв Умань, місто зруйнував дотла, частину населення вирізав, а частину забрав у неволю. 5 вересня 1674 року недалеко від руїн Умані Дорошенко знову зустрівся з турецьким султаном і випрохав свободу для полонених уманців. Після того турки потягли додому, а Дорошенко кінчав приводити край собі до послуху. Роздратований проти тих, хто піддався Самойловичеві, він уживав жорстоких репресій. Хан, зачувши про напад на Крим
