Нарис історії України. Том 2 - Дмитро Іванович Дорошенко

Хоча Дорошенкові й був неприємний вибір Многогрішного й він його спочатку ігнорував, але ворогування до Многогрішного не виявляв і підтримував із ним зносини, на які дуже косо дивилися у Москві. Многогрішний був із простих козаків (сучасники називали його «мужичим сином»); це був зовсім не політик, людина пряма й таки український патріот. Він не вмів ладити ані з старшинами, ані з Москвою й скоро нажив собі ворогів. Це привело його, як ми зараз побачимо, за короткий час до загину.

Зданий знову на ослаблені сили самої правобережної України, маючи проти себе Польщу й Суховія, за яким стояли кримські татари, Дорошенко рішив тісніше зблизитися з Туреччиною, щоб дістати від неї реальну поміч для здійснення своїх плянів обєднання і унезалежнення України. Скоро після свого повороту з лівого берега він скликав раду старшин, на якій були вироблені умови турецького протекторату над Україною. Ці умови в 14 пунктах були вислані восени 1668 р. через спеціяльних послів, Льва Бускевича й Григорія Білогруда до Царгороду. В цих умовах говорилося, що козаки, за прикладом Б. Хмельницького, хочуть увійти в союз із турецькою Портою; вони не хочуть бути ні невільниками, ані данниками, але вільними від усяких податків; що гетьман надіється при турецькій допомозі увільнити ввесь український народ до Перемишля, Самбора й Висли на захід, до Мінської области на півночі, до Сєвська й Путивля на сході; що турецький султан і кримський хан не повинні заключати без порозуміння з українським гетьманом договорів ані з Польщею, ані з Москвою; що коли козаки за допомогою турків здобудуть яке місто, то воно повинно залишитися під владою гетьмана, а не як турецька провінція. В умову було вставлено пункт про царгородського патріярха, — щоб ніхто не важився скидати патріярха, вибраного церковним собором.

На початку 1669 року вдалося Дорошенкові за допомогою Йвана Сірка, який став тепер на його бік, погромити Суховія й союзних із ним кримських татар. А тимчасом повернулися з Царгороду його посли разом із турецьким чаушем (послом). Тоді відбулася 10-12 березня в Корсуні загальна рада, яка ухвалила «держати з турками дружбу». З усього видко, що справа турецького протекторату не йшла гладко, що й проти нього була опозиція, й що самі турки так само, як і Москва, не дуже раді були бачити на гетьманстві людину сильної волі й з твердими принципами; через те турки тримали в себе «про запас» Гедеона-Юрія Хмельницького, який попав був у татарський полон, і взагалі не дуже квапилися приймати Дорошенка в свою протекцію, хоч формально султан дав на це згоду, і тепер між Царгородом і Чигирином ішли живі дипльоматичні зносини, а при султанському дворі перебував постійний український резидент. Турецьке підданство покищо приносило мало реальної користи Дорошенкові. Чутки, розповсюджувані його ворогами, ніби він «запродав Україну в турецьке ярмо», значно ослабили його популярність у народі. Татари по давньому вперто піддержували Суховія. Хан Аділь-Ґірей знав, що Дорошенко скаржився на нього султанові й домагався, щоб його було скинуто з кримського престолу, й через те помагав Дорошенковим ворогам. Літом 1669 року Суховій із татарами знову напали на Дорошенка й обложили його коло села Конончі над Россю. З Дорошенком було всього 2000 козаків, і йому грозило попасти в ворожі руки, лише наближення турецького посла, який наказав татарам негайно припинити ворожу акцію проти Дорошенка, врятувало його. Тоді Суховієві козаки пішли до Умані і тут на раді замісць Суховія проголосили гетьманом Михайла Ханенка, полковника уманського. Ханенко зараз же поспішив із заявами своєї льояльности супроти Польщі й Москви й почав бунтувати козаків проти Дорошенка. З того часу довелося Дорошенкові мати діло протягом кількох років із новим упертим ворогом і витримувати з ним ще завзятішу боротьбу, ніж перед тим із Суховієм.

Бачучи, що турецька протекція покищо не наближує його до здійснення його мети — обєднання цілої України, Дорошенко зробив ще одну спробу порозуміння з Польщею, з якою він не переставав зноситися в особі коронного гетьмана Яна Собеського. Собеський дуже старався його прихилити на польський бік. І ось Дорошенко вислав восени 1669 року до Варшави на коронаційний сойм (у Польщі по зреченні Яна Казимира вибрано було Михайла Вишневецького, сина Яреми) своїх послів, полковника Петрановського й ґенерального осавула Тарасенка, доручивши їм домагатися повної автономії України в дусі Гадяцької умови 1658 р. Але домагання Дорошенка, як донесли своєму гетьманові козацькі посли, дуже вразило польські політичні круги, й вони збули послів «самими лише компліментами». Одначе літом 1670 р. почалися в Острозі на Волині формальні переговори. Дорошенко виставив такі умови, як повне скасування церковної унії в межах цілої Річи-Посполитої, повна автономія України в межах давніх Київського, Брацлавського й Чернігівського воєвідств (очевидно розумілося, що Андрусівська умова буде анульована), властиво це було повторення Гадяцької умови аж до пунктів про свободу науки, школи й друку включно. На це польський уряд не міг пристати, а тут якраз прислав своїх послів і Ханенко, пропонуючи далеко скромніші умови підданства. Тоді 2 вересня 1670 року польські делегати заключили договір із Ханенком: Польща визнавала його гетьманом правобережної України, а він визнавав себе підданим польського короля на умовах автономії самої лише козацької верстви. В кінці року сойм ратифікував цей договір.

Це означало для Дорошенка остаточний розрив із Польщею, але зате підняло знову його популярність серед козаків. На лист короля до козаків, щоб вони не вірили Дорошенкові, козацька рада в Корсуні на початку 1671 року відповіла ухвалою повного довіря до свого гетьмана й листом до короля, де заявлялося про солідарність козаків із Дорошенком. В другому колективному листі до козаків Лівобережжя, схиляючи їх знову на бік Дорошенка, старшина писала, що в особі Дорошенка український народ має «справжнього доброго вождя, який про те тільки й дбає, щоб Україна ніколи не була роздвоєна й розріжнена». Тепер Дорошенко став готуватися до рішучої боротьби з Польщею. Він спробував було, як колись Хмельницький, навязати зносини з курфірстом Бранденбурзьким Фридрихом Вільгельмом, щоб притягти його до антипольської коаліції, але його лист попав у польські руки. Він звертався й до Москви, до Многогрішного, навіть до Степана Разіна, але реальну поміч могла дати тільки Туреччина. Покищо вона прислала відділ Білгородських (незалежних від Криму) татар, із якими наказний гетьман Дорошенка Остап Гоголь почав військову акцію проти поляків і Ханенка. Цілий 1671 рік пройшов у дрібних сутичках. Восени Ян Собєський повів систематичний наступ на Поділля й опанував цілу низку міст: Брацлав, Могилів, Бар, Меджибож,