Нарис історії України. Том 2 - Дмитро Іванович Дорошенко
Турецький султан доручив верховному візиреві Капуданові-паші йти знову добувати Чигирин. У половині липня 1678 року вдруге облягли місто великі турецькі й татарські сили й стали його добувати: безнастанно бомбардували з важких гармат, робили підкопи й висаджували в повітря частини укріплень, раз-у-раз штурмували фортецю. На лівобережній Україні ще перед тим заздалегідь почали готуватися до відсічі. Тут на оборону Чигирина дивились як на діло всенароднього значіння. Архиєпископ Лазар Баранович, що стояв тоді на чолі української церкви, як «містоблюститель» митрополичого престолу, наказав щодня молитись по церквах за успіх війни й наложив на країну триденний піст кожного тижня: по понеділках, середах і пятницях ніхто не смів ні їсти, ні пити. Гетьман своїм універсалом наказав пильнувати, щоб розпорядок архиєпископа точно виконувано. Всі сили краю були змобілізовані: крім 10 гетьманських полків вислано в похід кілька полків «охочих» — сердюцьких і компанійських, а щоб добути кошти на удержання цих наємних полків, установлено державну монополію на продаж горілки, тютюну й дьогтю й віддано цей продаж на відкуп («оренди»). Взяли участь у поході й слобідські козачі полки Сумський та Охтирський.
Москва вислала боярина Ромодановського з військом, але дала йому таємну інструкцію: якщо тяжко буде оборонити Чигирин, то зруйнувати його укріплення й евакувати фортецю. Тому то Ромодановський не поспішав дуже до Чигирина, а коли вже прибув туди, то не виявив великої енерґії, не слухав доцільних порад ані Самойловича, ані Ґордона і взагалі провадив діло так (йому віддано було головну команду й над московськими, й над українськими силами), що сучасники, не знаючи таємної інструкції Ромодановському, вважали його за зрадника й говорили, що він був підкуплений турками. Взагалі москалі билися за Чигирин неохоче, й головний тягар кампанії винесли на своїх плечах українські війська.
Тільки в серпні, майже місяць потому, як почалась облога Чигирина, Ромодановський і Самойлович переправилися через Дніпро коло села Шабельників, але задержалися тут майже два тижні, дожидаючи, з царського наказу, приходу комликів. Турки старалися не допускати московсько-української армії до Чигирина, а тимчасом збільшили свій натиск на фортецю. Хоч Ромодановський нарешті підійшов зовсім близько до Чигирина, але належної помочі йому не подавав. Підчас ґенерального штурму 15 серпня був убитий комендант Чигирина воєвода Ржевський, і команду перебрав Ґордон. Фортеця продержалася ще з тиждень, витримуючи страшну канонаду й безпереривні штурми. Нарешті, не дістаючи допомоги від Ромодановського, Гордон уночі запалив укріплення й серед завзятих боїв пробився з рештками оборонців крізь лави турків і досяг табору Ромодановського. Вороги зараз же зайняли фортецю, але тут стався страшний вибух: запалилися порохові склади, і цілий «верхній» замок вилетів у повітря, поховавши під своїми руїнами 4000 турків. Козаки встигли винести з палаючої фортеці, як дорогоцінну реліквію, домовину з мощами митрополита Йосифа Тукальського. З великими втратами відступило московсько-українське військо до Дніпра, ввесь час витримуючи завзятий натиск турків і татар. Нарешті 30 серпня воно переправилося назад на лівий берег. Турецький візир наказав зруйнувати дотла останки Чигирина. Колишня столиця Богдана Хмельницького й Дорошенка перестала існувати.
Трагічний кінець боротьби за Чигирин зробив величезне вражіння на тогочасне українське суспільство. Упадок і зруйнування Чигирина були в його очах немов символом загибелі правобережної козацької України: в глибоко зворушливих виразах, у стилі біблійних пророків, оплакував його загибель козацький літописець Величко: «паде, писав він, паде красная козацькая Україна тогобочная, аки древній оний Вавилон, град великий… чрез незгоду тогдашную козаки всі пропали, самі себе звоювали».
Вирушаючи назад до Туреччини, візир залишив Юрієві Хмельницькому невеликі відділи татар та турків, з якими він почав привертати під свою владу зруйнований і майже обезлюднений край: південну й середню Київщину та східне Поділля. На свою резиденцію Хмельницький вибрав Немирів. Він склав невеличкий відділ із козаків, і до нього на службу вступило кілька енергійних старшин, які допомагали йому організувати владу й наново кольонізувати край: полковник Коваленко, Іван Яненченко-Хмельницький (син відомого співробітника Богдана Хмельницького й Дорошенка), Астаматій — колишній посол Дорошенка в Царгороді та інші. Сяк-так привівши собі до послуху останки населення, зубожілого й тероризованого, Хмельницький почав робити спроби підпорядкувати собі й Лівобережжя. В кінці 1678 р. зробив наїзд на Переяславщину Іван Яненченко, а в початку 1679 р. сам Юрій Хмельницький із татарами переправився через Дніпро й дійшов майже до Лубень. Але Самойлович сам вирушив проти нього, й Хмельницький поспішив за Дніпро. Одначе багато з колишніх утікачів із правого берегу послухалось його закликів і почало вертатися назад, на місця колишніх своїх осель, думаючи, що вже тепер настане спокій. На це й Москва, й гетьманська влада дивились як на велику для себе небезпеку: якби правобережна Україна знову заселилась, то Хмельницький міг би черпати нові сили й засоби з її української людности й ще більше загрожувати лівобережній Гетьманщині. Щоб запобігти цій загрозі, Самойлович вирядив весною того ж 1679 р. свого сина Семена, як наказного, з козацьким військом на правий берег. Семен Самойлович здобув і до останку зруйнував Ржищів, Корсунь, Жаботин і взагалі всі міста, де ще було якесь людське житло, а населення силою позганяв на лівий берег Дніпра. Це був відомий в історії «великий згін», у результаті якого ціла середня й південна Київщина обернулась остаточно в безлюдну пустиню.
Тепер у Хмельницького залишилося тільки Поділля, де в Немирові, Кальнику, Хмельнику та деяких інших пунктах стояли його невеличкі залоги по кілька десятків козаків. Він почав робити спроби закликати пересельців із Молдавії й звідусіль, але поводився з людьми так жорстоко й так немилосердно стягав ріжні податки, що ті, які опинилися під його владою, почували себе як у найтяжчій неволі. Взагалі Юрій Хмельницький почав виявляти якусь дивну жорстокість, явно патольоґічного характеру. Він звелів замордувати Астаматія, свого наказного гетьмана, потім ряд інших старшин. Нарешті його нелюдські вчинки обурили самих турків, і вони стратили нещасного «князя України» в Камянці восени 1681 р.
Всі противники, які брали участь у боротьбі за правобережну Україну — Москва, Польща, Туреччина, Крим — усі були стомлені й виснажені, вони бажали хоча б
