Нарис історії України. Том 2 - Дмитро Іванович Дорошенко

на деякий час миру. Перша замирилася наново з турками Польща; вона заключила з ними в Журавні (в Галичині) мир, по якому зрікалася наново Поділля й правобережної України, з виїмком Паволочі й Білої Церкви, себто північної Київщини. В липні 1678 року Москва з Польщею продовжили між собою Андрусівський договір, при чім Київ залишився таки за Москвою ціною уступки з боку Москви Польщі частини Вітебщини й уплати викупу в сумі 200 тисячів рублів. Тепер була черга за миром Москви з Туреччиною та Кримом. Весною 1681 року московсько-українські делегати заключили в Бахчисараї перемиря на 20 років; протягом цього часу ніхто з трьох держав, ані Москва, ані Крим, ані Туреччина не мали права заселяти просторів між річками Бугом та Дністром, себто середньої й південної Київщини: ця область мала залишатися безлюдною й невтральною.

Такий був покищо кінець довголітньої війни за правобережну Україну. Було санкціоновано пустиню в самому серці багатого краю, там, де була колиска його історичного життя, там, де був осередок держави Богдана Хмельницького. Ця пустиня була немов надгробним памятником на могилі визвольних змагань народу, який, як висловлюється Ол. Єфименкова, волів зруйнувати свій край і засіяти його власними кістками, ніж добровільно скоритися такому політичному й соціяльному ладові, який не відповідав його поглядам і поняттям. Але рівночасно цей народ не виявив політичної дозрілости й витривалости настільки, щоб зрозуміти змагання своїх власних, далекозоріших провідників і піддержати їх, жертвуючи в імя дальшого ідеалу своїми ближчими вигодами. В результаті він залишився лише знаряддям у руках своїх дозріліших, солідарніших і краще зорганізованих сусідів і перестав бути господарем на своїй власній землі.

Література до розділу 4

H. Костомаровъ, Руина, “Собраніе сочининій”, книга VI (том 15), Петербурґ 1905; український переклад. “Руська Історична Бібліотека”, тт 15-16. Тернопіль 1893-94.

О. Целевич, Причинки до історії зносин П. Дорошенка з Польщею в рр 1670-1672, “Записки Наук. Тов. ім. Шевченка”, т. 25, Львів 1898.

M. Андpусяк, До історії боротьби між П. Дорошенком та П Суховієм в рр. 1668-1669, там же, т. 150, Львів 1929.

D. Dorošenko a J. Rypka, Hetjman P. Dorošenko a jeho turecká pelityka, “Časopis Národniho Musea”, Praha 1933.

O. Korzon, Dola i niedola Jana Sobieskiego, tt. 2-3 Kraków 1898.

А Ефименко, Очерки исторіи правобережной Украины. “Кіевская Старина”, 1894, кн. 6-11, 1895, кн 4-5 і в збірнику “Южная Русь”, т. І, Петербург 1905.

І. Кревецький, Під протекцію курфірста. До історії політики П. Дорошенка, “Записки Наук. Тов. ім. Шевченка”, т. 117-118, Львів 1914.

Ів. Крипякевич, Остафій Астаматій, український посол у Туреччині 1670-ох років, “Україна”, Київ, 1928, кн. VI.

K. Górski, Wojna Rzeczypospolitej Polskiej w latach 1672-73, Warszawa 1890.

В. Эйнгорнъ, Очерки изъ исторіи Малороссіи въ XVII в., Москва 1899 (відбитка з “Чтеній Общества исторіи и древностей россійскихь” 1893-99); його ж. Дипломатическія сношенія московскаго правительства съ правобережной Украиной въ 1673 г., “Журналъ Министерства Народн. ПросвЂщенія”, 1898, V.

С. Соловьевъ, Исторія Россіи, тт. ХІ-ХІІ.

Д. Эварницкій, Исторія запорожскихъ козаковъ, т. II, Петербург 1894.

П. MатвЂевъ, Батуринскій переворотъ 13 марта 1672 г., “Русская Старина”, 1903, кн. ІХ-ХІ.

М. Петровський, Нариси історії України, Харьків 1930. Біографіі П. Дорошенка, М. Ханенка й Д. Многогрішного:

В. Антоновичъ и Бецъ, Историческіе дЂятели Юго-Западной Россіи, Київ 1885.

М. Петровський, 3 життя П. Дорошенка на Московщині, “Записки Наук. Тов. ім. Шевченка”, т. 100, Львів 1930.

Fr. Rawita-Gawroński, Ostatni Chmielniczenko, Poznań 1919.

Ол. Оглоблин, До історії руїни, “Записки Історично-Філологічного Відділу Укр. Акад. Наук”, т. XVI, Київ 1928

Розділ 5

...

Заходи Туреччини й Польщі біля кольонізації Правобережної України. «Вічний мир» Москви з Польщею і його наслідки для України. Підпорядкування української церкви московському патріярхові. Кримський похід 1687 р. й упадок Самойловича. Гетьман Мазепа. Його внутрішня політика. Повстання Петрика. Війна з Туреччиною і Кримом.

Той стан речей, що його витворив на правобережній Україні Бахчисарайський договір, не міг довго вдержатися. Це був штучний витвір політичного опортунізму, який дуже скоро показав себе нездатним супроти життя з його ріжнородними й ніякими параграфами непередбаченими вимогами. Стративши Юрія Хмельницького, турки віддали правобережну Україну в управу молдавському господареві Іванові Дуці. Не зважаючи на постанови договору, Дука заходився був кольонізувати спустошений край на основах козацького ладу. Титулуючи себе «господарем земель молдавських і земель українських», він призначив «наказним гетьманом» Яна Драгинича, а той попризначав полковників до колишніх козацьких міст, які малося відновити, й розсилав на всі сторони універсали, закликаючи народ переселятися й обіцяючи всякі льготи й вільності. Полковники Драгиничеві грали ролю осадчих, які заселяли на старих попелищах міста й села. Народ справді почав сходитися, й знову появилися під старими назвами нові людські оселі в спустошеному краю. Це викликало тривогу в кругах гетьманського уряду на Лівобережжі й примусило поспішити з остаточним розселенням зігнаного перед тим силоміць люду з правого берега на півдні теперішньої Полтавщини, між річками Ворсклою й Ореллю, на самій границі запорозьких степів.

Але не тільки Туреччина не вважала на пункти договору: так само не дуже то додержувалась умов Журавенського миру й Польща. Під проводом талановитого й енергійного короля Яна III Собеського, перейнятого ідеєю боротьби христіянського світу з мусульманами, Польща фактично не перепиняла пограничної війни з турками й за кілька років витіснила їх майже з цілого Поділля. В турецьких руках залишився самий лишень Камянець. Опанувавши Поділля, польський уряд також і з свого боку заходився біля кольонізації безлюдних просторів Поділля й Київщини. Ян Собеський не завагався відновити українську козаччину, щоб закріпити за собою правобережну Україну. Він призначив від себе гетьманом Степана Куницького, що служив колись у Дорошенка, й доручив йому наново організувати вірне Річі Посполитій козацьке військо. Куницький оселився в Немирові, почав закликати пересельців і встиг відновити старі козацькі міста, як Богуслав, Мошни, Корсунь, що лежали в руїнах від часу Дорошенка й Юрія Хмельницького. В кінці 1683 р. саме тоді, коли король Ян Собєський визволивши Відень від турецької облоги, виганяв турків із Угорщини, Куницький із своїми козаками зробив похід на південну Молдавію (теперішню Басарабію), попалив околиці Бендер і Акерману, але наскочив на великі татарські сили й був ними побитий. Він покинув військо і втік назад на Україну. Проте він вислав до короля реляцію про свій похід, виставивши його, немов якусь перемогу, й на основі цієї реляції вже в 1684 році повиходили в Італії й Німеччині брошури про