Нарис історії України. Том 2 - Дмитро Іванович Дорошенко

Богом даного гетьмана Петра». Але московський уряд власне й побоювався такої його популярности. Він розпочав із Дорошенком дипльоматичні зносини, вислухував його пропозиції, щоб цар прийняв під свою протекцію цілу Україну, але неодмінно в її широких етнографічних межах — із Перемишлем, Ярославом, Галичем, Львовом, Володимиром; та по всіх тяжких досвідах останніх років він уже не довіряв українцям, не хотів обєднаної України, та ще під булавою енергійного гетьмана, й волів удержувати покищо status quo, утворений в Андрусові, а Дорошенкові давав поради залишитися в підданстві в короля й не приятелювати з бусурманами.

Тимчасом на Лівобережжі наступили події, які нарешті відкривали перед Дорошенком можливість здійснити свої аспірації на цю частину української території. Бруховецький, бачучи загальне незадоволення в народі з приводу заведення на Україні московської адміністрації й обурення проти себе, попереджаючи можливий вибух повстання, рішив сам стати на чолі антимосковського руху й відірватися від Москви. Скликавши на початку 1668 року до своєї резиденції в Гадячі полковників і старшину, він заявив, що Москва хоче віддати Україну назад Польщі, і що одинокий рятунок — вигнати царських воєвод і віддатися під протекцію турецького султана. Рада прийняла цю пропозицію, і всі взаємно собі присягли. Звернувся Бруховецький і до донських козаків, закликаючи їх до виступу проти Москви.

Скоро після того почалося повстання. Невеликі московські залоги були частинно знищені, частинно мусіли піддатись, і тільки в Київі, Ніжині та Чернігові, де стояли більші сили, вдержувалися московські воєводи. Рівночасно до Царгороду вислано посольство: полковника лубенського Гамалію, обозного Безпалого й канцеляриста Кашперовича з пропозицією підданства на умовах васальної залежности, подібно до Семигороду, та щоб Бруховецький сидів на княжому престолі в Київі. До кримського хана поїхав писар Степан Гречаний просити допомоги проти Москви. Козацькі посли повернулися з султанською грамотою, яка обіцяла протекцію, а від кримського хана прибуло 7.000 орди. Бруховецький із своїми козаками й татарами рушив у травні місяці визволяти пограничне місто Котельву, яку вже обложило московське військо під проводом боярина Ромодановського.

Але Бруховецький розрахував дуже зле, сподіваючись, що Дорошенко помириться з залишенням булави в руках людини, яка була вже зненавиджена усім українським народом. У нього також відбулася в січні 1668 р. рада в Чигирині, і на цій раді було ухвалено не визнавати зверхности ні московського царя, ні польського короля, а віддатися під протекцію султана на таких умовах, як дунайські князівства. Дорошенко знісся з Царгородом і Кримом, звідти йому було обіцяно піддержку так само як і Бруховецькому, очевидно, дожидаючи, хто з них візьме гору. На початку літа Дорошенко появився на лівому березі Дніпра й пішов Бруховецькому навперейми. Як тільки він наблизився до його табору під Опошнею, козаки збунтувалися проти Бруховецького, вбили його, а Дорошенка проголосили гетьманом обох боків Дніпра. Сталося це 8 червня 1668 року. Це був момент найбільшого тріюмфу Дорошенка й найбільшої його популярности серед українського народу.

Одначе його становище, як скоро показалося, не було міцним. З усіх боків оточували його вороги. З одного боку наступало московське військо, з другого — прийшла звістка, що наступають поляки, стрівожені його успіхами. Татарська поміч була дуже ненадійна. Але що було найгірше, — значна частина Лівобережжя, так звана Сіверщина або Чернігівщина, боялася поривати з Москвою: населення вважало, що Москва так легко не зречеться України, і що перші удари з московського боку впадуть на найближчі до неї чернігівські землі. Діставши звістку про наступ поляків, що було для його несподіванкою, бо він увесь час піддержував навмисне приязне листування з Яном Собєським, Дорошенко поспішив на правий берег Дніпра організувати тут оборону, а на Лівобережжі залишив своїм наказним гетьманом Демка Многогрішного, полковника Чернігівського. Залишений без відповідної допомоги від Дорошенка, маючи в себе сильні московські залоги, загрожений наступом армії Ромодановського на Ніжин і Чернігів, Многогрішний піддався намовам з боку московської партії (головно архиепископа чернігівського Лазаря Барановича), що здавна звила собі кубло на Чернігівщині, і завів із москалями переговори. В Новгороді Сіверському зібралася рада старшин північних полків і вибрала Многогрішного «гетьманом сіверським». Тоді Многогрішний звернувся за посередництвом Лазаря Барановича до царя, що коли цар пробачить усе те, що діялося в часі повстання Бруховецького й виведе своїх воєвод із військом, то лівобережна Україна знову повернеться до його в підданство. Цар поспішив відповісти «милостивою» грамотою, й тоді почалися безпосередні зносини й переговори.

Та найбільший удар Дорошенкові завдали в цей час запорожці, які висунули нового претендента на гетьманство, молодого писаря Петра Суховія, й кримські татари, які зрадили Дорошенка й стали піддержувати Суховія. Дорошенко лютував, «бив по губах» татарських послів, грозив, що так, як колись його дід гетьман Михайло Дорошенко, переверне увесь Крим «до гори ногами», і мусів тепер усю свою енергію звернути на боротьбу з Суховієм. Ця боротьба затяглася більш як на рік, і протягом її лівобережна Україна була для нього втрачена, хоч деякі полки держалися Дорошенка аж до весни 1670 р.

В січні 1669 р. делегація від «сіверського гетьмана» в складі ґенеральних: обозного Забіли, осавула Ґвинтовки й судді Домонтовича, кількох сотників, представників духовенства, міщанства й рядових козаків була вже в Москві, вислухувала покірно від бояр докори за бунти й зраду, подавала «чолобитну» з новими статтями й прохала призначити раду для остаточного вибору гетьмана й установлення нового договору про приєднання лівобережної України до Москви. В половині березня 1669 року відбулася в Глухові рада в присутності царських послів: Григорія Ромодановського, Артамона Матвєєва й Боґданова. Гетьманом вибрано, розуміється, Многогрішного й складено договір у 27 пунктах, відомий в історії під назвою «Глухівських статтей». Договір у головних рисах нагадував «статті» Б. Хмельницького, але з значним обмеженням української автономії, хоча договір і починався з того, що мали бути збережені «права й вольності», підтверджені за Хмельницьким. Царські воєводи залишалися, крім Київа, ще в Чернігові, Ніжині, Переяславі й Острі, але вони не мали вмішуватися в місцеву управу. Збір податків до царського скарбу переймала на себе гетьманська адміністрація. Реєстрового війська мало бути 30.000, і всім козакам і старшинам установлена певна платня з доходів, які мали збиратися в краю. Крім реєстрових козаків заводився ще особливий полк у 1000 козаків для несення охоронної служби й приборкування всяких розрухів. Таких полків під назвою «компанійських», або «охочих» пізніше було більше. Гетьман не мав права зноситися з чужими державами. Українцям було суворо заборонено возити на продаж у Московщину горілку й тютюн, щоб не підривати інтересів державної монополії, що існувала в Московщині на цей крам. 16 березня гетьман, старшини, представники міщан