Нарис історії України. Том 2 - Дмитро Іванович Дорошенко
Тимчасом Бруховецький, витіснивши останні, польські й Тетерині відділи з Лівобережної України й разом із москалями жорстоко помстившися на тих, хто мав нещастя визнати раніше владу короля, переніс військові операції на правий берег Дніпра. Він рушив було на Чигирин, але тут прийшов на поміч Тетері Стефан Чарнецькнй із польським військом і з ордою. Кривавими репресіями почав він приборкувати народній рух. Він дав татарам дозвіл забирати українське населення в неволю, скільки схочуть. Розлючений проти українського народу, він наказував не давати нікому пощади. Але це ще більш обурювало народ, і Чарнецький писав у своєму донесенні королеві, що населення українське так розлючене, що воліє гинути з своїми хатами від огню, терпіти голод і всяку недолю, ніж піддатися добровільно. «Вся Україна, писав він, рішила вмирати, а не піддатися полякам», Через інтриги Тетері Чарнецький звелів арештувати нововибраного митрополита Тукальського, архимандрита Гедеона Хмельницького й славного полковника Григорія Гуляницького й заслати їх до кріпости Мальборк у Східній Прусії. В цей час особливого розголосу наробило повстання містечка Ставища на Київщині й облога його Чарнецьким. Після довгої і впертої облоги, яка коштувала великих втрат і поляків, ставищани, примушені голодом, капітулювали. Вони видали своїх провідників і заплатили велику контрибуцію. Це було в кінці жовтня 1664 року. Але за пару місяців ставищани знову повстали. Тоді Чарнецький узяв Ставища вдруге й звелів усіх мешканців вирізати, а місто зруйнувати до тла. Ще перед тим, бувши в Суботові, він звелів на наругу викопати з могили тіло Богдана Хмельницького й викинути його з домовини. Втихомиривши сяк-так Україну, Чарнецький поїхав до Варшави на сойм, але по дорозі занедужав і вмер.
Його смерть знов оживила повстанський рух. Одначе в тому руху не було якоїсь одної спільної думки. Окремі ватажки діяли кожен на власну руку, без якогось загального пляну. Бруховецький теж воював без певного пляну. Спочатку він мав успіх і в квітні 1665 року його козаки й москалі взяли Корсунь, де захопили в полон ґенеральних старшин Тетері: ґенерального обозного Тимофія Носача й ґенерального суддю Креховецького — обох старих заслужених співробітників Богдана Хмельницького. Обох відвезено на заслання в Москву. Тоді ж ватажок повстанців Дрозденко розбив самого Тетерю під Брацлавом. Наказний гетьман Лизогуб разом із комликами, яких прислали з Московщини на допомогу, розбив польське військо, що було під проводом Яблоновського, недалеко від Білої Церкви. Але на цьому успіхи Бруховецького припинилися. Дрібна партизанська війна точилася по всьому Правобережжі до Дністра.
Серед цієї руїни й колотнечі зійшов зі сцени Тетеря. Бачучи загальну проти себе ненависть і зневірившися в своїй політиці, він зрікся гетьманування, забрав клейноди й гетьманські скарби й подався з ними до Польщі. Там він прийняв католицтво й своє майно завіщав єзуїтам. Він залишив за собою на Україні повну анархію. Характеризуючи цю сумну добу в історії України, Костомарів цілком слушно підкреслює загальну деморалізацію й дезорієнтацію українського громадянства, які були наслідком внутрішньої усобиці й які робили, здавалось, неможливим знайти якийсь порятунок, якийсь вихід. «Українська справа, пише він, явно гинула. Неудача за неудачею знищили надії, й люди позбулися віри в свою справу, в свою мету. Виникла думка, що тої мети взагалі не можна досягти. Через те зникала воля й терпеливість, слабшала любов до рідного краю, до громадського добра. Патріотичні вчинки й жертви показувалися даремними. Особисті приватні інтереси переважали всі чесні й патріотичні пориви. Своє власне хатнє лихо для кожного ставало непомірне тяжким. Кожен почав дбати тільки про себе самого. Людські душі дрібнішали, ставали вбогі, розум притуплювався під вагою тяжкого шукання шляху до порятунку. Все, що було колись дороге, святе, тепер продавалося щораз дешевше. За героя часу вважали того, хто серед загальної колотнечі вмів зберегти себе самого, виринути з болота анархії, потопивши в ньому другого, забезпечити себе самого, погубивши інших… Так бувало, закінчує Костомарів, скрізь, де громада не йшла одностайно до виразно зазначеної мети, де громадський ідеал заступався ідеалом особистої наживи й самолюбства».
Але серед здеморалізованого й зневіреного в своїх власних силах суспільства українського, саме в момент найбільшого безладдя й упадку, зявився діяч, який зумів стати на цілу голову вище від своїх сучасників, який надхнув у них на деякий час віру в своє діло, вказав їм вищу й ідеальнішу мету, й який зробив героїчне зусилля вирвати Україну з обіймів анархії, знову злучити докупи її розірвані частини й створити самостійну українську державу, — таку, яку вже був створив перед тим Богдан Хмельницький. Це був Петро Дорошенко.
Література до розділу 3
До гетьманування Виговського:
Н. Костомаровъ, Гетманство Выговскаго. “Собраніе сочиненій”, кн. І, (т. 2), Петербург 1903; український переклад “Руська історична бібліотека”, т. XIII (Гетьманування Виговського і Юрія Хмельницького) Тернопіль 1891.
М. Петровський, Нариси історії України, Харьків 1930. Л. Ч. (Яків Шульгин), Україна після 1654 року. “Записки Наукового Т-ва ім. Шевченка”, тт. 29-31, Львів 1899.
В. Гаpaсимчук, Виговський і Юрій Хмельницький, там же, тт. 59-60. Львів 1904; його ж: Виговський і Гадяцький трактат, там же, тт. 87 — 89, Львів 1909.
Д. Коренець, Зносини Виговського з Польщею в pp. 1657-58, там же, т. 38 Львів 1900; його ж: Повстання Мартина Пушкаря, “Ювілейний Збірник в честь М. Грушевського”, Львів, 1906
М. Стадник, Гадяцька Унія, “Записки Укр. Наук. Т-ва”, т. VII і VIII, Київ 1910-11.
W. Lipiński, Dwie chwile z dziejów porewolucyjnej Ukrainy, “Z dziejów Ukrainy”, Kraków 1912.
С. Наріжний, Гетьманство Виговського, “Праці Українського Високого Педаґоґічного Інституту ім. Драгоманова”, т. І, Прага 1929; його ж: “Московська служба Івана Виговського, “Записки Наук. Тов. ім. Шевченка”, т. 149, Львів 1928; його ж: Гадяцька умова в світлі української історіографії, “Науковий Збірник Українського Університету в Празі, присвячений Т. Ґ. Масарику”, т. II,
