Нарис історії України. Том 2 - Дмитро Іванович Дорошенко

Тепер говорилося вже про те, що гетьман із усією Україною зостаються в підданстві в московського царя. Гетьмана не можна було змінити без порозуміння з царем. Царські воєводи з військом мали стояти в Київі, Ніжині, Переяславі, Брацлаві й Умані й утримувати своє військо коштом місцевого українського населення. Білорусь мали рішучо евакувати українські відділи. Мали бути повернуті всі трофеї, взяті українцями в москалів під Конотопом, полонені мали бути обміняні, ряд козацьких полковників, у тому Гуляницького й Ждановича, усунуто від урядів і, нарешті — ганебний пункт: вся родина Виговського мала бути видана Москві.

Козацька рада, яка з українського боку затверджувала цей договір, була дуже неповна. На раду не прибув майже ніхто з правобережних полковників, а ті, що були, з юним гетьманом на чолі, з тяжким серцем присягли на договір. Трубецькой повернувся до Москви, ведучи з собою як трофей трьох братів Виговських (крім самого гетьмана, який утік до Польщі), закутих у кайдани. Старшого з них, полковника Данила, звірськи замучено по дорозі, а двоє других померли в московській неволі. Вивезено до Сибіру й полковника Нечая.

Не трудно догадатись, що українська сторона не могла бути задоволена таким результатом кількалітньої кривавої боротьби. Всі нарікали на гетьмана й на старшину за переяславські статті. Особливо були обурені на Цюцюру. Було спробовано добитись якоїсь полекші в умовах від самого центрального уряду в Москві. З цією метою вислано до Москви полковника Петра Дорошенка. Але з його місії нічого не вийшло. Московський уряд не хотів поступатися своїми успіхами, здобутими після таких тяжких жертв і зусиль. Натомість були щедро роздані знаки милости всім прихильникам Москви, особливо місту Ніжину, при чім милостиві царські грамоти й подарунки було роздано помимо гетьмана.

Переяславська умова 1659 року не витворила приязних відносин ніж українським урядом і Москвою й не вирішила українського питання. Для того, щоб анулювати гадяцький договір і опанувати правобережну Україну, треба було витримати нову війну з Польщею, яка спиралася на сильну українську партію на правому березі Дніпра. Кампанія відбулася літом 1660 року. Московський уряд зірвав перемиря з Польщею й вислав 20-тисячну, дуже добре узброєну й вимуштровану чужоземними офіцерами армію під проводом Василя Шерєметєва. До неї був прилучений 20.000 український корпус Тимоша Цюцюри. Сполучені сили рушили з Київа на Волинь, а по дорозі мав прилучитися до них гетьман Юрій Хмельницький із 30 000 військом. Нерадо йшов молодий гетьман у похід і не поспішав: гордий московський боярин ставився до нього зневажливо, та й взагалі між українським головним штабом і московським не було взаємного довіря. Польща стягала військо з шведського фронту, де сталося замирення в Оливі, й виставила дуже добру 32.000 армію під проводом коронного гетьмана Станіслава Потоцького; але душею кампанії став польний гетьман Юрій Любомирський. З польською армією йшов і колишній гетьман України Іван Виговський з своїми прихильниками, маючи свій кількатисячний відділ. На поміч польській армії прийшла з Криму 30-тисячна орда. Шереметєв дійшов до містечка Любару й тут, зовсім несподівано для себе, наткнувся на великі ворожі сили. Він був оточений на дуже незручній для себе позиції й після кількаденних боїв мусів відступити назад, увесь час видержуючи ворожі атаки. Він станув під містечком Чудновом і знову був із усіх боків оточений. Всі надії були тепер на поміч Юрія Хмельницького. Той був уже недалеко. Але Юрій Любомирський, залишивши половину війська тримати Шереметєва й Цюцюру в облозі, з другого боку скорим маршем рушив на Хмельницького і вдарив на нього під Слободищами. Козаки відбили всі атаки, але, коли з польського боку запропоновано було вступити в переговори, старшина охоче на це пішла. Тут же на полі бою було укладено новий договір, який повторяв у головних рисах Гадяцьку унію, але вже не було мови про окреме «Велике Князівство Руське»; Україна діставала лише автономію з гетьманом на чолі. Виговський багато допоміг при переговорах, щоб як найбільше виторгувати для української сторони. Упоравшися з Хмельницьким, Любомирський вернувся під Чуднів. Коли Шереметєв довідався про договір Хмельницького з поляками, він упав на дусі. Частина Цюцюриних козаків вирвалася з його табору й перейшла до Хмельницького. Голод і повне виснаження примусили Шереметєва капітулювати. Він видав кілька тисяч козаків, що лишилися в його таборі, татарам у неволю, але це не врятувало ні його, ні його війська: не зважаючи на те, що він вимовив для свого війська право повороту додому без зброї, татари кинулися на обеззброєних, частину вирізали, частину погнали в неволю. Сам Шереметєв був відведений у Крим, де просидів 20 років у неволі. Погром був страшний, не менш тяжкий для Москви, як конотіпський.

Здавалося, що цим разом пануванню Москви на Україні прийшов кінець. Але польська сторона не могла використати свого успіху. Серед жовнірів почалося хвилювання через невиплачення платні, провідники сварилися між собою, й армія повернула назад до Польщі. Київський воєвода Барятинський, який рушив був на Поміч Шереметєву, довідавшися про його погром, засів у Київі й звідти пустошив і руйнував околицю на десятки верстов кругом. Він сам хвалився, що вирізав 15.000 мирного населення. Між українцями не було згоди. Правобережна Україна, яка безпосередньо межувала з Польщею й була перша наражена на удари з польського боку, стояла за союз із Польщею; але Україна лівобережна, сусідня з Москвою, воліла залишитися з нею в союзі, аби не наражатися на пімсту з московського боку. І в той самий час, як козацька рада в Корсуні апробувала Чуднівський договір Юрія Хмельницького з Польщею, дядько того самого Юрія, переяславський полковник Яким Сомко у своїм Переяславі від імени частини лівобережних полків склав присягу на вірність московському цареві. Василь Золотаренко поміг йому вдержати Лівобережжя під Москвою.

Україна фактично розпалася на дві половини, які боролися взаємно між собою: одна по стороні Москви, друга по стороні Польщі. Але й у кожній із цих половин не було єдности: і на лівобережній Україні були цілі полки, які не хотіли коритися Москві, і на правобережній простий народ дуже був незадоволений союзом із Польщею, і в ріжних місцях, то тут, то там виникали антипольські повстання. В країні росла анархія. Починався той період української історії, який уже від сучасників дістав характеристичну назву «Руїни» …

Становище на лівобережній Україні, яка під проводом свого «наказного», себто тимчасового гетьмана Якима Сомка, вірно трималася Москви, ускладнялося тим, що тут незвичайно різко загострився клясовий антаґонізм між козацькою старшиною та взагалі між заможним козацтвом