Нарис історії України. Том 2 - Дмитро Іванович Дорошенко
Серед самої козаччини наростало таким робом роздвоєння, поділ на дві частини: на старшину, за якою стояли заможніші й статечніші козацькі круги, й на козацьку «чернь», з якою заодно були й козаки низові, запорозькі. Повстають ніби дві партії: старшинська-аристократична, й партія «черні» — демократична. Осередком демократичної опозиції робиться Запорозька Січ.
Все це добре бачила й розуміла Москва й старалася з свого боку ще більше загострити суспільні антагонізми й здобути собі опору в одній із ворогуючих партій. Вона, як уже згадувано, піддержувала міщан; цар щедро видавав містам грамоти з підтвердженням королівських привілеїв на маґдебурзьке право, й міщани звикали дивитися на московського царя, як на свого протектора й навіть як на оборонця супроти козацької старшини. Так само піддержує Москва й запорожців, висилаючи їм гроші й подарунки. Традиційні монархічні почування українського населення сприяли тому, що колишній (пієтет і пошана до польського короля) переносяться на московського царя: в ньому маси хочуть бачити заступника й оборонця проти власної пануючої верстви, проти козацької старшини, яка заступала місце колишніх панів. Таким робом утворюється звязок між провідниками демократичної партії — Барабашем і Пушкарем — та Москвою; уряд московській піддержує їх, а вони за те вірно держать орієнтацію на Москву й стають опорою московських впливів на Україні.
Приймаючи одночасно послів і від Виговського, і від запорожців, та вислухуючи їх взаємні скарги, московський уряд рішив виступити в ролі арбітра й вислав на Україну «окольничого» Богдана Хітрово, який мав скликати нову козацьку раду, щоб остаточно вирішити питання про владу на Україні, й при тім зміцнити її залежність від Москви. Неприємно це було Виговському, але він явився на раду, скликану в половині лютого 1658 року в Переяславі. Рада одноголосна потвердила вибір Виговського; всі козаки були за його, як за того, що «голову свою смажив, нас із лядської неволі визволяючи». Хітрово в імені царя мусів потвердити вибір. Але ж Виговський з свого боку мусів зробити московському урядові великі концесії: дав принципову згоду на присил московських воєвод до Переяслава, Ніжина й Чернігова, обіцяв передати Москві південну Білорусь із Старим Биховом і припинити зносини з Швецією.
Одначе дволичність московської політики супроти Виговського виявилася зразу ж після переяславської ради: Хітрово з Переяслава поїхав просто до Пушкаря в Лубні, обдарував його соболями й запевнив у царській до нього милості. І це було тоді, коли Пушкар уже отверто виступив був проти Виговського й розбив під Полтавою відділ війська, висланого гетьманом під проводом полковника Івана Богуна й Івана Сербина. Тоді Виговському не залишалося нічого іншого, як напружити всі сили й здавити бунт Пушкаря силою. Він змобілізував 20.000 козацького війська, закликав на поміч татарську орду, склав із нею формальну умову і в початку травня вирушив на Полтаву. Пушкар поповнив свої сили ріжним бродячим людом, усякими, як тоді казали «гультаями», наймитами з броварів та винокурень, чабанами, взагалі всіми тими елементами, які на той час представляли сільський пролетаріят і уявляли собою найбільш неспокійний і запальний до всяких бунтів елемент, їх називали «дейнеками», і цих дейнеків назбігалось до Пушкаря понад 20.000. Були в його війську й запорожці. Всього мав він коло 40.000 людей. Виговський вислав Гуляницького приборкувати Лубні й Гадяч, які держали сторону Пушкаря, а сам підійшов до Полтави, яка була сильно укріплена. Два тижні штурмував він Полтаву, але Пушкар мав необережність прийняти бій у відкритому полі і був 15 травня геть розбитий: 15 000 бунтівників полягли трупом, і серед них сам Пушкар. Запорожці втекли під захист московського війська, що вступало на Україну, щоб стати залогами в Київі, Чернігові й Ніжині. Барабаша козаки Виговського піймали й повісили. Полтава була спалена, багато людей татари похапали в неволю, але Виговський велів їх відбивати. Він настановив у Полтаві нового полковника й нову старшину з людей, собі вірних. Тимчасом Лубні й Гадяч добровільно піддалися Гуляницькому, а велика ватага пушкарівців була розбита аж під Глуховом, де вона грабувала заможніше населення. Глухівські міщани й козаки самі погромили пушкарівців. а їх ватажків узяли в полон і розстріляли. Бунт Пушкаря, як тоді обраховували, коштував життя 50.000 українських людей.
Приборкання бунту Пушкаря, якому спочувала Москва й хотіла його бачити замість Виговського на гетьманстві, зробило велике вражіння на московських воєвод: вони зразу ж відступили назад за московську гряницю, й тільки боярин Василь Шереметєв із значним відділом пройшов до Київа й розташувався там. З другого боку ціла історія з Пушкарем, в якій так явно