Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
Після Люблінської унії (1569) назріло також питання польсько-українських стосунків. Унія відокремила Україну від т. зв. Литовської держави, яка насправді була федерацією литовців, білорусів та українців, і підпорядкувала Україну Польщі. Безмежна жадоба польських магнатів, обурлива польська соціальна система і войовничий католицизм польських контрреформаторів — усе це привело до стихійної реакції з боку українського народу, що досягла найвищої точки під час революції 1648 року.
Безліч народних пісень показує, наскільки глибоко українці усвідомлювали два своїх національних завдання: боротьбу проти турків і татарів та боротьбу проти польської шляхти. Взявши на себе ініціативу в цій подвійній боротьбі, козацька військова організація, що після 1648 року розвинулась у козацьку державу, стала надзвичайно популярною серед українського народу. Але молода козацька держава не могла протистояти тискові трьох своїх сусідів — Польщі, Туреччини та Московської Русі. Польський натиск кинув Україну в обійми Москви, і згідно з Переяславськими статтями (1654 р.) Україна прийняла протекторат московського царя. Звичайно, дуже скоро козацькі лідери усвідомили, яку загрозу для них становив московський централізм Наступник Хмельницького Виговський намагався звільнити Україну від московської зверхності. Деякі з важливіших гетьманів, які правили пізніше, серед них Дорошенко, Мазепа та Орлик, проводили ту ж саму політику. Однак, аби порвати з Москвою, потрібна була орієнтація або на Польщу, або на Туреччину, а народ не був готовий до жодного з цих неприродних союзів. Антиросійська політика Виговського, Дорошенка та Мазепи залишилась “державною справою”, яку не підтримали маси. Ворожість до турків і татарів та до Польщі й далі була в свідомості народу на першому місці. Така постава пояснює відносно слабкий протест на знищення Катериною II залишків козацької автономії: ця втрата збіглася з завоюванням чорноморського узбережжя, нового широкого простору для української колонізації, і з кінцем польського панування на Правобережній Україні. Після включення України до складу Російської імперії Росія в певному сенсі перебрала основні зобов’язання української зовнішньої політики. Виконуючи їх, вона здобувала підтримку українського народу.
“Московське царство наробило нам чимало лиха... Але... [воно] все-таки виповняло й наші національні завдання з того часу, як історія склалася так, що ми самі собі не могли їх виповняти”[388].
Драгоманов уважав, що за життя його покоління, в другій половині XIX ст., російсько-українські стосунки почали набирати рішучого, хоча ще ледве помітного повороту. Польське повстання 1863 р. було останньою спробою відновити польське панування на Правобережній Україні. Поразка цього повстання, супроти якого спільно виступили українські селяни й молода українська інтелігенція, а також успішні аграрні реформи зруйнували останні можливості для реалізації “історичних” вимог польської шляхти. Відтоді гострота польсько-українського питання мала обмежуватись під австрійською Галичиною. Через декілька років Балканська війна 1877–1878 рр. вирішила долю Туреччини як великої європейської потуги. Ці дві події похитнули традиційні підстави залежності України від Росії. Драгоманов передбачав, що надходить час, коли український народ перегляне свої стосунки з централізованою російською державою.
“Тепер тілько могла стати ясно справа й про те, як увільнитись Україні і від московського чиновництва, як інтелігенції українській зорганізуватись вкупі з народом, підняти національну українську культуру і т. д.”[389]
Протягом XVII і навіть першої половини XVIII ст. Україна мала автономну державність. Заклик Драгоманова до українців “ухопити кінець нитки, що ввірвалась в нашій історії в XVIII ст.”[390], можна було зрозуміти як аргумент на користь відновлення української державності. Тут ми підходимо до поглядів Драгоманова на політичну самостійність України. Він чітко розрізняє право на відокремлення та його практичне здійснення.
“...Ми, звичайно, не будемо заперечувати і права кожної з ...національностей на повне відділення від державних рамок Росії. Тільки не завадило б пам’ятати, що всі нинішні держави дуже дражливі у питанні сепаратизмів, і що вони набагато більш противляться відділенню провінції, ніж свободі їхніх жителів і навіть їхній деякій автономії, так що для здійснення права на відділення якої-небудь частини теперішніх держав потрібна дуже велика сила. А тому тут питання не стільки в праві, скільки в здійсненності сепаратизму”[391].
Драгоманов уважав, що проти можливості української державності говорять дуже поважні аргументи міжнародної та внутрішньої політики.
“Безперечно, українці багато стратили через те, що в ті часи, коли більша частина других пород людських в Європі закладали свої держави, їм не довелось того зробити. Як там не єсть, а своя держава... була й досі ще єсть для людей спілкою задля оборони себе від чужих і задля впорядкування своїх справ на своїй землі по своїй волі... Але повстання проти Австрії і Росії, таке як робили за свою державну спільність італійці за поміччю Франції — для нас річ неможлива... Далеко можливіше для українців добиватись в тих державах, під котрими вони тепер, усякої громадської волі за поміччю других пород, котрі теж піддані тим державам”[392].
Драгоманов указував на той факт, що всі нові держави, які виникли в Європі в XIX ст., потребували закордонної військової та дипломатичної підтримки. Італія отримала допомогу від Франції, а різним балканським державам допомагали Росія або Англія. Навіть великі повстання, такі як польські 1830 та 1863 рр. і угорське 1848 р., без підтримки ззовні зазнали невдачі. А українці не мали захисників серед великих держав, і Драгоманов відчував, що на жодну з них сподіватися не варто. Ще вагомішим, на його думку, аргументом проти відокремлення була незрілість українського національного руху, що виявилась у денаціоналізації верхніх класів та недостатній національній свідомості мас[393].
Драгоманов уважав, що лише перетворення російського режиму на конституційний з якомога більшим самоврядуванням областей і громад створить необхідні умови для поступу українського руху. Наприклад, скасування попередньої цензури автоматично усунуло б обмеження, накладені на українську літературу. Потім українські видання, маючи можливість вільно конкурувати з російськими, швидко замінили б їх в українських селах. Якби були дозволені приватні школи, то принаймні в них вживалася б українська мова, навіть якщо російська залишалась би спочатку
