Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
“Ці дивні інтернаціоналісти не хочуть помічати, що замість людства, та ще й соціалістичного, вони підсувають нам державу аристократичну, буржуазну і бюрократичну, і при цьому неминуче національну, і що їх псевдо-космополітична проповідь проти “націоналізму” ...спрямована не на тих, що тиснуть чужі національності, а на тих, що відбиваються від тиску, і що підміна замість міжнародності винародовлення підтримує тільки монополію привілейованих”[378].
Драгоманов уважав, що такий патологічний стан речей легко пояснити. Опозиція, що боролася проти царизму, була обтяжена традицією російської держави. Це підтверджує добре відоме соціологічне правило, згідно з яким опозиція часто формується за зразком режиму, проти якого виступає.
“А тим часом простеживши генеалогію всіх цих претензій на збереження у Великоросії основ найзручніших для торжества демократії, антикапіталізму, соціалізму, правдошукання і т. і., ви знайдете в корені родословного дерева ні що інше, як старо-московський китаїзм і вчення про те, що “Москва — третій Рим, а четвертого не буде”[379].
“Російські революціонери зовсім не розхитують ідеї державно-централістичного самодержавства, а тільки переносять його в інші руки”[380].
Боротьба Драгоманова проти російських соціалістичних угрупувань того часу провіщала розрив світового соціалістичного руху на демократичне й тоталітарне крило, що стався в наступному поколінні.
ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ ЯК НАЦІЇ
Коротке резюме поглядів Драгоманова на історію України є найкращим вступом до його української політичної програми.
“Що ж стосується періоду, який передував XIII ст., то вона [історія України] показує нам федерацію руських вільних міст, особливо міст південної Русі, що групувалися навколо Києва. Цей період української історії історики звичайно конфіскують на користь царської імперії, тоді як ця остання походить від Московського князівства, набагато пізнішої, яка датується від 1328 р. Ба більше: деспотично-аристократичні московські інституції, розвинуті під татарськими впливами, не мали нічого спільного з вільними князівствами і південної, і північної Русі XII–XIII ст. Крім цього, мусимо відзначити, що стародавня київська історія пов’язана безпосередньо з козацькою Україною як місцем дії та расою акторів, так і своїми республіканськими інституціями”[381].
Драгоманов уважав, що до часу занепаду козацької держави Україна, хоча, можливо, і відставала у своєму розвитку, все ж таки була органічною частиною європейського світу.
“Найбільша частина національних відмін України від Московії пояснюється тим, що Україна до XVIII ст. була більше зв’язана зі Західною Європою, і хоч з проволокою (завдяки татарам), та все ж йшла разом із Західною Європою в суспільному і культурному процесі”[382].
Це підтверджують численні деталі. Так, наприклад, по-своєму Україна пережила Ренесанс і Реформацію. Велике козацьке повстання супроти Польщі в середині XVII ст. наблизило Україну не лише до національної незалежності, а й до політичних та соціальних інституцій, які могли витримати порівняння з аналогічними інституціями найбільш цивілізованих європейських держав.
“[В краху цих можливостей] найбільше винна та руїна, яку витерпіла наша Україна з кінця XVII ст., коли її поділено між Московським царством, Польщею й Турцією, а далі та державна централізація, під котру підпала Лівобережна Україна (Гетьманщина)... Наша Україна в XIX ст., ставши “провінцією”, одстала більше од передової Європи, ніж це могло б бути, коли б вона йшла без перериву своєю дорогою з XVII ст., а до того одстала й од Московщини, котра в XVII ст. була далеко позаду, ніж наша Україна з Білою Руссю”[383].
Регрес українського народу стає очевидним, коли порівняти козацьку революцію від проводом Богдана Хмельницького з селянськими повстаннями (гайдамацьким рухом) другої половини XVII ст. Обидва були масовими стихійними рухами, але керівниками Хмельниччини були люди європейських поглядів і далекосяжних планів. Повстання гайдамаків було лише жакерією.
“[В часи Хмельницького] взаємини між всіма шарами громади української од пансько-козацько-міщанського попівства до селянства робили те, що між тодішніми козаками були люди, котрі могли виложити ті всі вільні думки, демократичні й майже чисто республіканські, й письменно, й навіть з примірами з історії своєї й чужої... Остатний великий рух український — гайдамацьке повстання Залізняка і Гонти 1768 р. — вже мало чим одійшло по темноті думок од бунта Ст. Разіна й Путачівщини [у Московщині]”[384].
Драгоманов був твердо переконаний, що протекторат Московської Росії мав несприятливий вплив на політичний, соціальний та культурний розвиток українського народу. В соціальному плані панування Росії призвело до відновлення кріпацтва, скасованого на Наддніпрянській Україні козацькою революцією. Це правда, що козацька держава йшла до соціальної стратифікації — старшина ставала чимось на кшталт нової знаті. Але тільки допомога, яку Москва надала місцевим реакціонерам, зробила можливим чіткий легальний поділ на класи та закріпачення селян на російський зразок в останній чверті XVII ст., тобто після остаточного скасування української автономії. В політиці відбулася така ж сама історія. Козацька держава мала розвинену систему місцевого самоврядування і початки представницького національного правління. Як показує Драгоманов, ліберальні конституційні режими прогресивних європейських держав розвинулися з аналогічних коренів. Однак на Україні ті корені були придушені російським централізмом[385]. Що стосується культури, то кордони Російської імперії стали майже непроникною стіною між Україною і Західною Європою. В першій половині XVIII ст. в Україні ще було набагато більше людей із європейською освітою, ніж у Росії. Проте в 19 ст. майже єдиним шляхом із підросійської України на Захід був довгий і складний маршрут через петербурзьке “вікно в Європу”. Дуже промовистими є такі факти: в 1748 році в Чернігівському полку (полки були козацькими адміністративно-територіальними одиницями) діяло 143 школи, а в 1875, після запровадження земств, на тій самій території було лише 52[386].
Але, маючи такий пильний історичний погляд, Драгоманов не міг не бачити й іншого боку цього питання. Союз України з Москвою не був випадковим[387]. Перед козацькою Україною поставали дві основні проблеми зовнішньої політики: завоювати й колонізувати узбережжя Чорного моря та вигнати паразитичну польську олігархію. Постійні наскоки
