Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

“Він був для нас правдивим учителем і вповні безкорисно не жалував праці, писань і упімнень і навіть докорів, щоб наводити нас, лінивих, малоосвічених, вирослих у рабських традиціях нашого галицького глухого кута, на кращі, ясніші шляхи європейської цивілізації. Можна сказати, він за вуха тяг нас на той шлях, і коли з генерації, що більше або менше стояла під його впливом, вийшла яка користь для загального і нашого народного діла, то се у найбільшій мірі заслуга покійного Драгоманова”[409].

Тривалі результати далекосяжного бачення Драгоманова допомогли Галичині стати П’ємонтом української національної справи напередодні та під час першої світової війни.

Як міг Драгоманов примирити свій палкий патріотизм із космополітичними переконаннями? Він уважав, що універсальний ідеал людства — це синтез найкращих властивостей кожного народу. Розуміння взаємозв’язку між загальним і особливим також переконувало його, що гуманіст, який хоче працювати для добра людства, мусить мати певне поле прикладання своїх сил[410]. Український народ може бути таким полем. Людство лише виграє від того, якщо серед народів землі буде “одним бездушним трупом менше, однією живою великою породою людською більше”[411].

Гуманістичні й космополітичні підвалини національної ідеї передбачають обов’язок боротися зі всіма формами вузького, виняткового відсталого націоналізму серед власного народу. Драгоманов робив це сумлінно. Тут, аби довершити картину його української політичної програми, мусимо згадати про його боротьбу з крайніми виявами українського націоналізму.

За життя Драгоманова український рух був надто слабкий, щоб завдати шкоди будь-якому іншому народові. А проте Драгоманов дуже чутливо реагував на всі симптоми національної ненависті й образи серед українців, які за інших умов могли б перетворитись на руйнівну силу.

“...Наше національство зовсім уже не таке мирне [як говорять його апологети]. Послухайте, з якою ненавистю говорять іноді наші люде про москалів, поляків, жидів, і подумайте, щоб сталось з тими сусідами нашими на Україні, коли б удалось нашим національникам узяти уряд на Україні в свої руки. Яке б вони їм “обукраїнення” приписали! А поки що таке людиноненависне національство шкодить тим, що будить до нас ворожі почуття й у наших сусідів, тоді як тепер навіть на війні треба вменшувати ненависть проміж людьми, хоч би так, як робить се всесвітнє товариство “Червоного Хреста” на своїм полі”[412].

Інтелектуальна сумлінність Драгоманова зробила його безкомпромісним противником усіх національних ілюзій і патріотичних забобонів.

“...Я навіть сам собі був противен тим, що кидавсь писати од курганів до картин, аби тільки у свій час вигукнути, що єсть Україна і в X ст., і в XV, і в XIX, єсть і в кургані, і в опері. Все діло тільки в тім, що іменем того, як ми любимо свій край дома, я не міг нападатись на кацапа, ляха, навіть жида...”[413]

Розглянемо два приклади боротьби Драгоманова проти упереджень своїх співвітчизників — його ставлення до культу Шевченка та позицію щодо користі російської літератури для українців.

Геніальний поет і революціонер Тарас Шевченко (1814–1861) мав величезний вплив на розвиток української національної свідомості. Українці шанували його як пророка, і скоро навколо його імені та пам’яті виріс культ. Кожна українська фракція, від клерикалів до соціалістів, бачила Шевченка у світлі своїх ідей, ігноруючи ті аспекти його життя і праці, які їм не підходили. Певна річ, Драгоманов не заперечував проти вшанування пам’яті Шевченка. Пізніше він безуспішно намагався опублікувати в Женеві повне, нецензуроване видання поезій Шевченка. Зате він виступав проти канонізації Шевченка, яка сховала за німбом справжню людину й поета. Він уважав конче потрібним історично-критичний підхід, який брав би до уваги також Шевченкові вади. Зокрема він застерігав від сприйняття його поезії як послідовної політичної програми[414].

Може видатися дивним, що і за життя, і після смерті Драгоманова часто звинувачували в русофільстві. Причина цього полягала в часто висловлюваному ним переконанні, що українцям не слід уникати російської літератури. Його аргументи були прості: по-перше, російська література безумовно ввібрала найбільші художні досягнення всіх слов’янських літератур; по-друге, відвертаючись від російської літератури, українці радше поглиблять свою провінційність, аніж культурну незалежність. Драгоманов так відповів на докір щодо його рабської відданості російській літературі та культурі:

“Я позволю собі сказати.., що з 20–25 рр. свого життя читаю на 5 новоєвропейських мовах, окрім слов’янських.., “кохаюсь” більше усего в літературі, як і взагалі культурі й політиці англійській, і готовий дожити до віку зовсім без книг російських, окрім спеціальних мого фаху!.. Але я бачив на Україні такі факти, що на 100 українофілів ледве 2–3 читали європейські книжки, — та й то більше фахові, і що більша частина навіть українських писателів не зна ні одної європейської мови. Які при такому стані речей можуть бути відносини української літератури до російської і образованє українських писателів, коли вони будуть гордувати навіть російською літературою?.. Про себе ми скажемо, що ми б і слова не говорили про культурну вартість російської літератури, як би бачили на Україні хоч де-небудь рішучі заходи для того, щоб здобувати ту їжу безпосередньо з Західної Європи, і як би в писанях нових українських літераторів не била в очі явна необразованість, навіть просто літературна”[415].

Отже, без російської літератури годі було обійтися на Наддніпрянській Україні через те, що існувала потреба в численних російських перекладах західноєвропейських творів. Дещо іншою була ситуація в Галичині, де багато людей знали німецьку мову. Але Драгоманов остерігався, що німецький культурний вплив має схильність продукувати бюрократів, і вважав, що російська література може відіграти позитивну роль і в Галичині. Він гадав, що дух соціальної критики, який переважав у найкращих зразках російської літератури, приверне увагу відсталої галицької інтелігенції до потреб власного народу. На думку Драгоманова, таке почуття до народу було для українського національного руху найкращим стимулом. Крім того, знайомство з російською дійсністю сприятиме знищенню ілюзій консервативних старорусинів щодо царської імперії. Драгоманов ствердив, що він розповсюдив у Галичині більше російських книжок, ніж усі московські панславісти разом узяті, і що саме це спонукало молодше покоління перейти до українського національного табору[416].

Драгоманов міг дозволити собі такий безсторонній утилітарний підхід тому, що був переконаний у життєздатності української культури і позбавлений почуття національної меншовартості. Багато його співвітчизників, які компенсували свою залежність від російської культури лайками на адресу Росії, не могли пробачити йому такої постави. Драгоманов зауважував, що якраз ті, хто критикував його як “русофіла”, насправді самі готові були зробити