Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

В історії української політичної думки Драгоманов стоїть посередині між поколінням Кирило-Мефодіївського Братства 40-х років XIX ст. — першим виявом модерної української національної свідомості — і поколінням, покликаним будувати незалежну українську демократичну республіку в 1917 році. Звичайно, Драгоманов не був першим учасником українського національного руху, який роздумував над політичними проблемами й опрацьовував програми. Але щодо об’єму праць, різноманітності порушених питань, глибини думки жоден із його попередників чи сучасників не може з ним зрівнятися. Досьогодні в царині політичної теорії Україна породила небагато людей такого масштабу. Репутація Драгоманова постраждала від того, що в дуже багатьох відношеннях він був першим. Для наступного покоління багато з його важкоздобутих досягнень були вже самоочевидні, тоді як питання, де історичний розвиток лишив позаду його погляди (наприклад, українська державність), стали цілком ясні Це одна з причин зменшення впливу Драгоманова на українську політичну думку в міжвоєнний період. Але вивчення спадщини Драгоманова, яке поставить собі за мету відрізнити живі ідеї від мертвих, не зможе не підтвердити багатство і плідність його внеску.

Іван Франко сказав:

“...Він ...буде довго ще сумлінням нашої нації, ясним, непідкупним і непоблажним, правдивим компасом для грядущих поколінь, як їм жити і як працювати”[418].

ДРАГОМАНІВСЬКА ПРОГРАМА ДЛЯ РОСІЇ І СХІДНОЇ ЄВРОПИ

Драгоманов“ уважав, що федералізація Російської імперії принесе українському народові волю.

“Незалежність певної області і нації може бути досягнута або повним відділеням її в особливу державу (сепаратизм), або забезпеченням її самоуправління без цього відділення (федералізм)”[419].

Слід відзначити, що тут федералізм протиставлений сепаратизмові, а не незалежності. Драгоманов, напевно, мав на увазі Швейцарію, де франко- та італомовні кантони, хоча і становлять меншість, не є менш “незалежними”, ніж німецькомовні.

Деталі конституційної програми Драгоманова читач може знайти у “Вільній спілці”, його проекті конституції для перебудованої Російської імперії[420]. Тут ми звернемо увагу лише на декілька особливо цікавих пунктів.

Федеральна структура передбачає існування окремих одиниць, із яких складається ціла держава. Драгоманов розумів, що адміністративний поділ царської Росії (на губернії) з довільно проведеними кордонами не годився для системи сильного самоврядування. З іншого боку, він не наполягав на тому, щоб Російська імперія була поділена точно за етнічним принципом тому, що окремі “кантони” мали б надто різні розміри. Драгоманов запропонував створити нову територіальну одиницю — область[421] — і, встановлюючи кордони областей, брати до уваги етнічні, економічні та географічні фактори. Довелося б утворити декілька змішаних областей: одну область могли б мати латиші та естонці, як і різні національні групи на Кавказі. Території більш чисельних народів, таких як росіяни та українці, треба було б поділити на кілька областей. Для України Драгоманов пропонував три області: Київську (Правобережна Україна), Харківську (Лівобережна Україна), Одеську (Південна Україна, включаючи Бесарабію і Крим). У змішаних областях національна рівність забезпечувалася б самоврядуванням громад і районів та непорушністю особистих прав (зокрема вільного вживання рідної мови) усіх громадян. Як приклад Драгоманов наводив Швейцарію, де є декілька двомовних кантонів[422].

Найвиразнішою рисою конституційного проекту Драгоманова було те, що (як і в конституціях Сполучених Штатів та Швейцарії), штати-області (члени федерації) повинні були мати сферу компетенції, недоторканну для федерального уряду. Правові суперечки мав вирішувати верховний суд (сенат). Те, що пропонував Драгоманов, не було звичайною адміністративною децентралізацією, а скоріше (хоча він і не вживав таких слів) розподілом суверенітету між федеральною спілкою й областями. Ця концепція була закріплена ще в двох положеннях. По-перше, області мають право укладати між собою угоди з певною метою. По-друге, в разі узурпації влади на федеральному рівні вся влада, зокрема й командування збройними силами, автоматично переходить до рук обласних урядів. Події 1918 року на території колишньої Російської імперії відбувалися майже так, як уявляв собі Драгоманов. Після більшовицького перевороту всю владу перебрали до своїх рук різні регіональні уряди, які спочатку вважали себе автономними, але в складі демократичної Росії.

Видатний німецький соціолог Макс Вебер оцінював конституційний проект Драгоманова як блискучий. Він писав:

“Велика сила Драгоманова полягає в синтезі економічних і національних ідеалів та в ясному усвідомленні того, що є можливим відповідно до етнографічних умов Росії й сучасних економічних обставин”[423].

Вебер повністю погоджувався з тезою Драгоманова про те, що унітарна структура Російської імперії була основною перешкодою до ліберальної трансформації й органічної “європеїзації” країни.

На які ж сили розраховував Драгоманов у боротьбі за здійснення федеративної програми? Він уважав, що природними спільниками українців були всі неросійські нації імперії, від фінів на півночі до народів Кавказу на півдні. Серед великоросів теж існували групи з сильним відчуттям територіального патріотизму і з традиціями спротиву централізмові Москви й Санкт-Петербурга: донські козаки, сибіряки, жителі Поволжя та Уралу, а також Далекої Півночі[424]. Ідеї Драгоманова справдилися під час революції 1917–1920 рр., коли ці регіони були єдиними етнічно російськими територіями, які протистояли комуністичній хвилі, що йшла з центральної Росії.

Згідно з добре відомою соціологічною закономірністю, революційний рух схильний переносити свою організаційну структуру на будь-який витворений ним режим. Не лише мета Драгоманова, а й засоби, які він пропонував, були децентралізаційними і федеративними. Він сподівався на створення низки регіональних революційних організацій, що координуватимуть свою діяльність добровільно, а не просто коритимуться диктатові центральної влади[425]. Ця концепція різко контрастувала з поширеною в російських революційних колах ідеєю про конечну потребу дуже централізованої революційної організації. Після перемоги її центральний комітет став би основою тимчасового уряду з необмеженою владою. Довершував би цей централістський ланцюг контроль тимчасового уряду за виборами до всеросійських національних зборів.

Драгоманов застерігав, що насправді ця програма означала б передачу централізованої влади до інших рук і привела б до небезпеки диктаторського перевороту справа чи зліва. Ідеї всеросійських національних зборів він протиставляв ідею установчих зборів в областях. “Ми майже певні, що Земський Собор імперії збереже переважання великоруської народності й інтересів центральних московських провінцій над усіма іншими, особливо у питаннях шкільних та економічних”[426].

Тут ми підходимо до питання методів у політичній боротьбі.

“По суті справи, теорії державності лібералізму відповідає в сфері політики стосовно соціальних і культурних реформ теорія прогресивних реформ, а не революції, як насильницького перевороту... Ліберальні