Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
Драгоманов, як видається, правильно аналізував практичні можливості, що відкривалися в той час перед українським рухом. Його слушність підтвердило те, що лише після 1905 року — після запровадження певного, хоч дуже обмеженого конституціоналізму — сила українського національного руху зросла. Позиція Драгома-нова щодо питання самостійної української державності цілком узгоджувалася з його поставою до програми-максимум соціалістів. В обох випадках він скептично ставився до утопій. Він волів шукати стратегічний план, який указав би шлях від status quo уперед. Але в його запереченні сепаратизму, крім цього прагматичного, був ще один елемент. Як ми вже бачили, поняття свободи в Драгоманова було дуже індивідуалістичне. Його ідеалом була радше свобода від держави, ніж свобода через державу. Він уважав, що концентрація влади й політики з позиції сили шкідливі самі по собі. Але заснування нової держави, навіть цілком демократичної, неможливе без влади і без силової політики, без створення інституцій та ієрархії. Легко зрозуміти, що Драгоманов інстинктивно відкинув такий напрямок розвитку українського руху. Він сподівався, що політичну свободу українському народові може принести поступове перетворення на засадах децентралізації і федералізації існуючих держав — Росії та Австро-Угорщини. Отже, в час, коли не було ані української держави, ані навіть скромної практичної підстави для української сепаратистської політики, така людина як Драгоманов, в характері якої було думати іншими, недержавними, вимірами, могла особливо прислужитися українській справі.
Як можна узгодити різку критику Драгомановим російських соціалістів та революціонерів з його закликом до українського руху співпрацювати з ними? Драгоманов уважав, що боротьба проти царського абсолютизму була головним політичним завданням; все інше залежало від послаблення цього абсолютизму. Водночас він добре усвідомлював, що з російських революціонерів партнери непевні. Звичайно, він не був настільки наївним, аби бажати, щоб українська справа залежала від доброї волі російських демократів. Щоб убезпечити українців од несподіваних нападків із цього боку він вимагав повної організаційної незалежності українських політичних партій та груп. Слід пам’ятати, що до 1917 року українці переважно належали до російських політичних організацій, отже; щодо цього Драгоманов далеко випереджав свій час.
“Єдність неможлива ні для якого українського гуртка ні з яким “русским” гуртком чи партією доти, доки російські гуртки не відмовляться від теорії єдності Росії і не визнають український народ за націю, цілком рівну з великоруською, польською і т. п. зі всіма практичними наслідками такого визнання”[395].
Коли одна з петербурзьких газет сказала, буцімто Драгоманов є лідером Російської соціально-революційної партії (насправді в той час такої партії не існувало), він відповідав у брошурі, надрукованій у Женеві:
“Почнемо з уклінної просьби виключити нас не лише із “русской социально-революционной”, але й із якої б то не було “русской партии”. Ми хоч і родилися від “подданых русского императора”, але не є “русскими”... Ми — українець і як такий, ми — член нації, яка не лише пригноблюється в “русской” державі, в Росії, й урядом, а почасти і суспільністю панівної національності, але розміщена і поза межами Росії — в Австро-Угорщині.
Поставивши собі за головну мету працювати, в міру наших сил і вміння, на користь нашого рідного народу, ми можемо говорити про “русские” (великоруські і всеросійські) справи лише постільки, поскільки вони стосуються нашого народу; ми можемо постільки ж стикатися і з “русскими” партіями, але ні в якому разі не можемо входити цілковито в жодну з них”[396].
Незалежність українських організацій, на якій наполягав Драгоманов, була, без сумніву, добрим способом протистояти загрозі централістських та нівеляційних тенденцій у російських революціонерів.
Драгоманов не був прихильником самостійної української державності. Проте в час, коли більшість представників верхніх класів на Україні вважали себе членами російської нації, і коли маси селян не мали викристалізованої модерної політичної свідомості, Драгоманов розглядав Україну як націю. Це вело до двох важливих політичних постулатів. Він уважав, що відчужені верхні класи повинні національно зінтегруватися з українським народом, і що на всій етнічній українській території, перетинаючи політичні кордони, має бути створена об’єднана національна свідомість та скоординована політична воля.
“...Наш народ скривджено не тільки соціально і політично, але й національно. І кривда лежить не тільки в тім, що наша національність і, ознака її, мова не має прав рівних з правами мови московської, польської, угорської, румунської, але і в тому, що на всім обшарі землі, де живе наш народ, хіба 5% інтелігенції признає себе людьми однієї національності з тим народом. Через те народ наш не має культурної помочі од інтелігенції, котра чи прямо, чи посередньо живе з його праці. Лихо це дійшло до того, що навіть найдемократичніші люде з інтелігенції, що живе серед нашого народу, од нього власне одвертаються, а несуть свою працю, таланти, гроші на служби іншим народам... Зробіть так, щоб одна частина французької інтелігенції вважала себе англічанами, друга німцями, третя італійцями, четверта іспанцями — то й побачите, як то будуть сильні французька література, політика і самий французький соціалізм”[397].
Свою віру в те, що лояльність українця має належати українській справі, Драгоманов за драматичних обставин висловив керівникові “Народної волі” Желябову. Желябов, українець з походження, ввійшов до українських кіл ще юнаком. Тоді він зустрів Драгоманова й, очевидно, між ними виникла особиста довіра і приязнь. За кілька років по тому, коли Драгоманов уже виїхав за кордон як представник київської “Громади”, Желябов став керівником революційної організації, відчайдушно хоробра терористична боротьба якої проти царизму змусила Росію і весь світ затамувати подих. У 1880 році Желябов послав до Женеви довіреного представника, щоб попросити Драгоманова бути політичним представником “Народної волі” в Західній Європі й опікуватися партійними архівами. В тому самому посланні Желябов виправдовує свій перехід до всеросійського революційного руху слабкістю українського руху:
“Де наші фенії, Парнель? Стан речей такий, ...що бачиш порятунок у розпаді імперії на автономні частини — і вимагаєш [усеросійських] Установчих зборів!”[398]
Відповідь Драгоманова не дійшла до Желябова, але після його смерті Драгоманов опублікував розповідь про цей епізод і причини своєї відмови прийняти пропозицію.
“...Скептичне очікування від України феніїв
