Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

Драгоманов не був спеціалістом з національної економіки. Порівняно з конституційними проблемами, питанням національностей і міжнародної політики, економічні проблеми посідають у його писаннях другорядне місце. Деякі думки в його працях, особливо неабиякий інтерес до кооперативного руху, дають підстави припускати, що Драгоманов бажав би “цехового соціалізму” (вживаючи пізнішого терміну) більше, ніж соціалізму централізованої держави. Невідомо, чи він цілком усвідомлював проблеми, народжені складністю модерного економічного життя. Але всі його праці пройняті сильною соціальною етикою, що тим більше заслуговує на похвалу, оскільки за прагненням до соціальної справедливості Драгоманов ніколи не забував — як забувало багато соціалістів, про вартість політичної свободи та особистої незалежності. Заслуговує на увагу таке визначення:

“Соціалістичний ідеал не виступає у вигляді аракчеєвських військових поселень, а саме у вигляді розвинутих всебічно (або інтегрально розвинутих, як говорять західноєвропейські соціалісти) індивідумів...”[355]

Це полемічне висловлювання Драгоманова спрямоване проти групи російських соціалістів. Аракчеєв був військовим міністром за Олександра I, що царював у 1801–1825 рр. Перебуваючи на цій посаді, він заснував військові поселення, де солдати поєднували сільськогосподарську працю з військовими вправами і військовою дисципліною. В російській та українській мовах ті колонії стали синонімом божевільного деспотизму й огидної субординації. Варто зазначити, що ще в останній чверті XIX ст. Драгоманов гостро відчував аракчеєвський дух серед російських соціалістів. Де підводить нас до особливо цікавої теми про Драгоманова як критика російського соціалістичного та революційного руху.

Ми не можемо характеризувати думку Драгоманова про окремих керівників і теоретиків російських революційного та соціалістичного руху, таких як Бакунін, Лавров, Плеханов, Чернишевський та інші. Зазначимо лише, що Драгоманов завжди засвідчував свою повагу і захоплення Герценим, хоча й критикував деякі його погляди. Герцен був, можливо, єдиним серед керівників російського революційного руху, в чий гуманізм і лібералізм Драгоманов вірив беззастережно.

Російський соціалістичний рух другої половини XIX ст., сучасником, критиком і до певної міри учасником якого був Драгоманов, у своєму розвитку перейшов дві стадії: народницьку та марксистську. Термін “народницький” охоплює різних лідерів і груп, починаючи від Герцена й Бакуніна і закінчуючи партією “Народна воля”, приблизно від середини аж до 80-х рр. XIX ст. Незважаючи на розбіжності в різних питаннях, усі вони мали певні спільні засади, однією з яких була віра в те. що завдяки такій інституції як “мир” (форма селянської громади) Росія зможе оминути чистилище західного капіталізму і потрапити просто до соціалістичного раю. Рука в руку з цією думкою йшла загальна ідеалізація російського селянина як гаданого втілення найвищих соціальних і моральних чеснот.

Натурі Драгоманова ця романтична ідеалізація “мужика” була цілком чужою.

“...При теперішнім стані освіти мас багато з дорогих інетерсів цивілізації, особливо на науковому полі, такі, котрі колись здадуться й демосу, теперішньому демосу не по зубах, і він їх гірше, ніж продасть, а просто потопче... Одним словом: не сотвори собі кумира — ні на небі, ні на землі, ні в “народі”[356].

Соціалісти народницького переконання покликалися на традиції великих козацьких і селянських повстань XVII–XVIII століть під проводом Стеньки Разіна і Пугачова. Це нібито мало підтвердити думку про те, що російський селянин — природжений революціонер, готовий повстати проти свого гнобителя в будь-який час. Драгоманов дотримувався протилежної думки — що ці революції були навіть реакційніші, ніж повстання німецьких селян і містиків у XVI ст. і тому зовсім не могли стати прикладом для новочасних поступовців. Зокрема, він указував на те, що провідний елемент цих переворотів не був ані міським, ані сільським, а напівкочовим, що вже з самого початку унеможливлювало успіх[357]. Так само сумнівною здавалася Драгоманову й доктрина, згідно з якою “мир” міг стати закваскою для соціалістичного порядку. Щоправда, Драгоманов вірив, що залишки цього примітивного колективізму, де вони ще існували, слід було не нищити, а по змозі перетворювати на модерні кооперативи. Але система “міру” мала серйозні вади. Хоча ці великоруські сільські громади були самоврядними, права особи в них не гарантувалися. Ба більше, “мір” був по-своєму авторитарним і безвідповідальним правлячим органом, а всередині окремих родин, з яких він складався, патріарх був деспотом. Російські селяни уявляли і царя як такого деспотичного pater familias[358].

“...B громадах Росії... немає практичного й теоретичного грунту для соціалізму, такого грунту, який єсть в городській, ремісничо-фабричній, писемній, відьно-державній Європі, котра бачила, починаючи з якого-небудь Х-ХХ ст., безперервний “прогрес”...[359].

Драгоманов, однак, сподівався, що з розвитком економіки, міського життя та освіти соціалістичний рух у Російській імперії врешті теж ступить на “природний” (загальноєвропейський) шлях.

“... Вже і в наших сторонах появились початки того грунту для ліпших порядків, котрий ми сміло звемо всім грунтам грунтом: початки городського освіченого робітника, в котрому видно спілку книжки і праці”[360].

Оскільки очікуваний селянський бунт не наставав, російські народники, чи радше найактивніші і найвідважніші серед них, вдалися у 70-х рр. XIX ст. до індивідуального терору, щоби змусити царський режим до поступок. Терор сягнув вершини з убивством Олександра II 1 березня 1881 року. Драгоманов ніколи не заперечував революційних методів узагалі, але розумів, що вони повинні бути лише частиною багатогранної політичної боротьби проти існуючого режиму. Проте він уважав індивідуальний терор явно патологічним явищем.

“(За умов беззаконня, відповідальність за яке несе царизм), таємне вбивство можна простити, або зрозуміти його причину, або ще, дивлячись на такі явища як історик, можна зрозуміти ту користь, яку воно принесло тим, що звернули увагу суспільства на причину, котрою воно викликане. Але прославляти таємне вбивство, ставити його за приклад і систему не можна...

Політичні вбивства, якщо навіть не зважати на їхню моральну незручність, мають тільки негативне значення: вони принижують уряд, але не скидають його, не дають нічого на його заміну”[361].

Після смерті Олександра II народницький рух швидко розпався. Найвідважніші його учасники загинули, організація була розгромлена, її учасники розсіяні, їхня віра похитнулася. У 80-х рр. на руїнах народництва почала зводитись нова форма російського революційного та соціалістичного руху — марксизм. Драгоманов пережив піднесення й занепад народництва, але він побачив лише початкові стадії, інкубаційний період російського марксизму. Драгоманов помер іще до того, як марксистська соціал-демократична партія викристалізувалася в Росії організаційно. Проте, він зміг чітко визначити свою позицію стосовно цього руху.

Ми мусимо пам’ятати, що відправною точкою для російського марксизму була критика попередньої стадії — народництва. Плеханов, батько Російської