Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

дістав назву штундизму. Незважаючи на жорстокі переслідування з боку царського уряду, штундизм ставав дедалі важливішим і з плином часу набув характеру протестантської секти, спорідненої з західним баптизмом. Драгоманов з неослабним інтересом слідкував за розвитком штундизму. Ще в 1875 році він намагався забезпечити їх українськими перекладами Біблії[330]. На початку 90-х рр. він написав низку брошур, серед них одну в 1893 р. про Джона Вікліфа, маючи на меті ознайомити українських селянських реформаторів із традиціями західного протестанства. В той же час він закликав своїх галицьких товаришів пропагувати в підавстрійській Україні рух, подібний до штундизму на підросійських землях. Драгоманов навіть висунув основні принципи “Руського братства”[331]. Смерть перешкодила йому написати ще дві заплановані брошури: одну — про Роджера Вільямса, другу — про Джона Лейденського. Перша мала проілюструвати стосунки між просвіченим християнством і соціально-політичним поступом, друга — небезпеку фанатичного сектанства[332].

Існувала думка, що інтерес Драгоманова до протестанства мав тактичний характер, будучи, мовляв, спробою послабити традиційну віру і підготувати шлях для проникнення радиклаьних ідей. Таке пояснення не пасує людині такої інтелектуальної чесності, якою відзначався Драгоманов. Він мав багато рис пуританського реформатора: сувору самодисципліну, високі вимоги до себе й до інших, невтомну працю, моралістичне ставлення до життя, незламну відданість принципам і мужність іти своїм шляхом. Слід зазначити, що існував справжній глибинний зв’язок між духом Драгоманова і духом протестанства.

Добре відомо, що виникнення лібералізму на Заході було тісно пов’язане з протестантським духом. Ніщо краще не засвідчує глибину ліберальної позиції Драгоманова, ніж його потяг до протестанства.

ЛІБЕРАЛ ЗА УМОВ СОЦІАЛЬНОГО ТА НАЦІОНАЛЬНОГО ПРОБУДЖЕННЯ МАС

Навіть якби Драгоманов був лише чимось на кшталт східноєвропейського втілення духу Джона Стюарта Мілля, він усе одно являв би цікаве й незвичайне історичне явище (тому, що справжній лібералізм був у Російській імперії рідкістю). Але тоді він не заслуговував би на таку пошану, як він насправді вартий. Вихідна точка Драгоманова завжди була ліберальною, але його оригінальність як політичного мислителя виявляється тоді, коли він виходить поза межі класичного лібералізму і трактує проблеми, що випали з поля зору типових ліберальних філософів XIX ст.

Хоча ліберальне євангеліє, сформульоване на початку XIX ст., претендувало на універсальну застосовність, на практиці його благословення сягало не дуже далеко. Лібералізм захищав інтереси середнього класу. Що ж до національного питання, то ліберали дбали тільки про народи Західної та Центральної Європи, далі на Схід вони були зацікавлені лише в окремих історичних націях, таких як греки, поляки та угорці. Лібералізм не мав що запропонувати ні четвертому станові Західної Європи, ні народам більшої частини Східної Європи, не кажучи вже про Азію і Африку. Після 1848 року, а особливо після 1870 року хвиля ліберального руху почала спадати. Економічні постулати середнього класу були виконані. У всіх європейських державах, за винятком Росії і Туреччини, запроваджено конституційне правління. Італія та Німеччина були об’єднані й перебудовані як національні держави. Всі найважливіші завдання лібералізму були, здавалось, виконані, і йому не залишалось нічого іншого, як спочивати на лаврах. Лібералізм став консервативним у найгіршому розумінні слова — ледачим і самовдоволеним. Внаслідок цього він утратив шанс залучити до свого табору сили соціального та політичного пробудження.

Драгоманов болісно усвідомлював занепад західного лібералізму. Якось він сказав одному польському демократові:

“...Тепер скрізь минулася доба політичної демократії, в котрій і в класичних її країнах, Франції й Італії, зостались хіба два-три скілько-небудь чистих імені... Та й уся та демократія засиха, загнива, навіть ще не розпустивши і не давши плоду: подивіться хоч на гамбетівську республіку. Для тієї демократії руський цар і чиновник-обруситель, котрий закупа товар на польські гроші, цікавіший, ніж польський революціонер”[333].

Варто зазначити, що у своїх працях Драгоманов частіше називав себе “радикалом”, аніж “лібералом”. Зрозуміло, питання тут не в словах, і на основі аналізу його політичної філософії Драгоманова слід вважати послідовником ліберальної школи, хоч би якого ярлика начепив він на свою позицію. Але в стриманості, яку Драгоманов виказував до вживання слова “ліберал”, ми бачимо ознаку його небажання, свідомого чи несвідомого, вживати назву, скомпрометовану, на його думку, занепадом західного лібералізму.

На історичній арені виникали дві нові великі політичні сили: соціальне пробудження четвертого стану та національне пробудження пригноблених народів. Ставлення Драгоманова до цих двох сил було виразно позитивним, оскільки в них він бачив величезний крок уперед на шляху визволення людства. Але навіть заради них він не бажав анітрохи поступатися своїми ліберальними принципами свободи особи, децентралізації влади і верховенства закону.

Драгоманов уважав, що логічним наслідком демократичних принципів був соціалізм[334]. Полишмо на певний час питання про точний зміст соціалістичної програми Драгоманова. Мусимо, однак, вияснити основні тенденції. Справжня громадянська свобода означає не лише те, що люди мають законні права, а також, що суспільно-економічні умови дають їм можливість тими правами користатися. Суть поняття демократії включає ідею суспільних змін і суспільного поступу, інакше це не є жива демократія.

Цим ідеям Драгоманова відповідають його погляди на національне питання:

“Народи взагалі існують не для держав, а держави для народів. А народи держав із різними національностями не існують для якихось темних державних інтересів одного чи двох народів, а для самих себе. І держава зобов’язана задовольняти інтереси всіх народів, а не привілейованих”[335].

Педагогічний досвід Драгоманова переконував його, що праця на ниві народної освіти матиме успіх лише тоді, коли вестиметься мовою народу і згідно з національними традиціями. І навпаки, політика русифікації та полонізації були головними причинами культурного занепаду на Україні. Звідси лише один крок до набагато ширшої концепції: централізм і шовінізм правлячих націй прирікали мільйони людей інших національностей на культурний застій. Маси можуть долучитися до вселюдської культури лише через власні національні культурні традиції. Драгоманов щиро вірив у благодійний вплив національно-культурного плюралізму та в історичні покликання менш чисельних народів. І, звичайно ж, на думку Драгоманова, розвиток національних культур може бути забезпечений тільки шляхом відповідних змін у політичних інституціях.

Ширину кругозору Драгоманова можна побачити і в тому, як він вітав початки конституційного ладу в Японії та рух за самоврядування в Британській Індії. Він висловлював надію, що цей приклад згодом матиме вплив і на інші азіатські країни[336].

Драгоманов розумів, що національний та соціальний рухи тісно пов’язані між собою. Він увів соціологічний термін “плебейська нація” — тобто нація, яка зведена до селянської маси і не має власної аристократії чи буржуазії.