Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

“Я завше прожив так, що мене по меншій мірі з двох боків лаяли, й навіть таке сам собі правило виробив, що як що-небудь напишу таке, що і лають тільки з одного боку, то вважаю за діло невдачне”[301].

Ми мусимо, проте, наголосити, що хоча більшість політичних праць Драгоманова мають полемічний характер і всі вони написані у публіцистичній формі, його слід вважати не есеїстом, який діє за натхненням моменту, а радше систематичним мислителем.

“Той чи інший мій погляд, на котрий нападаються з різних боків, у мене тільки частина цілої системи поглядів на Україну, Росію, Польщу, Слав’ян, Німців і т. д... Я казав, що здамся на капітуляцію тільки перед системою же, хоть би діаметрально протилежною. Мені досі такої системи не противопоставлено”[302].

Звичайно, “система”, про яку тут іде мова, не є догматичною, закритою. Драгоманов завжди відкидав теорії, які претендували давати відповіді на всі питання і бути панацеєю від усіх болячок соціального життя. Цей антидогматизм був, звичайно, однією з підстав його неприйняття марксизму. Систематичний характер думок Драгоманова полягає в органічній єдності його ідей, кожна з яких пов’язана з іншими, доповнює їх і може бути зрозумілою лише через ціле.

ЛІБЕРАЛЬНЕ ЯДРО

Думка Драгоманова синкретична. Вона поєднує демократичні і соціалістичні, патріотичні та космополітичні, слов’янофільські та західницькі елементи. Щоб охопити систему Драгоманова як органічну єдність, потрібно знайти центр тяжіння цього цілого. В його політичному мисленні такою центральною точкою і визначальним фактором є, без сумніву, ліберальна ідея.

Я визначаю лібералізм Драгоманова як доктрину про те, що свобода і гідність людини є найвищими вартостями. В політичному плані це пов’язане в першу чергу з поширенням та зміцненням прав особи. Драгоманов, як згодом і президент Вільсон, вірив, що історія свободи — це історія обмеження урядової влади, а не її зростання. Безпека особи важливіша, ніж участь у творенні колективної політичної волі.

“Нічого й доводити, що для кожної особи недоторканість її індивідуальних прав набагато суттєвіша за право її впливати, навіть прямо, а особливо посередньо на хід державних справ”[303].

“... В змінах державних він [ліберал] буде байдужий до того, як там впорядковувати вище державне начальство, а більше налягатиме на те, щоб вбільшити власне волю кожної особи в слові й праці, волю кожної людської породи, спілки, громади, країни — щоб, скільки мога, вменшити силу державного начальства...”[304].

Для Драгоманова логічним наслідком його думки був ідеал анархії — звичайно, не в поширеному значенні цього слова, як безладдя та боротьби всіх супроти всіх, а як умова, за якої зовнішня влада та тиск уже не будуть необхідні, тому що люди навчаться керувати собою і жити в мирі зі своїми ближніми.

“... Дійти до того, щоб спілки людські, великі й малі, складались з таких вільних людей, котрі по волі посходились для спільної праці й помочі у власні товариства, — це й єсть та ціль, до котрої добиваються люде і котра зовсім не подібна до теперішніх держав, своїх, чи чужих, виборних чи не виборних. Ціль та зветься безначальство: своя воля кожному й вільне громадянство й товариство людей і товариств”[305].

Тут помітний вплив Прудона на Драгоманова, і Драгоманов сам це визнавав[306].

“Вчення про анархію, т. безладдя, на противагу монархічним, конституційним і республіканським теоріям Франції 40-х і 50-х років, всім більш або менш централістичним, визначено було Прудоном як вчення про повну незалежність особистості і невідчужуваність її прав ні для якої влади, ні навіть виборчо-представницької.”[307]

Малоймовірно, щоб Драгоманов вірив у те, що анархістські ідеї можна здійснити у близькому чи навіть далекому майбутньому. Він їх бачив радше як вказівник напряму, в якому мав би здійснюватись поступ незалежно від того, чи цієї мети можна коли-небудь досягти. Якось Драгоманов порівняв ідеал анархії з намаганнями інженера зменшити тертя в машині до нуля, хоча це, зрозуміло, неможливо.[308] Тут критик зауважить, що без тертя жодна машина взагалі не функціонувала би. Аналогія, не зовсім на користь тези Драгоманова!

Анархічні ідеали привели Драгоманова до федералізму. Це найвідоміша частина його політичної філософії. Кожен, хто взагалі чув про Драгоманова, знає, що він був федералістом. Вважають, що його метою була федералізація Росії, але насправді цей федералізм був універсальним принципом. Для політичного мислителя, який за свою вихідну точку бере незалежність особи і відкидає будь-яку форму авторитаризму, федерація — прихильність рівноправних осіб до груп та громад і співпраця останніх у більших спілках — єдиний шлях подолати атомізацію суспільства.

“...Федералізм, до якого на практиці Прудон зводив свою анархію, не виключає дисципліну, а... є найзручнішою для людей формою організації, з неодмінною дисципліною”[309].{84}

“Прудон ставить синомімом до слова “анархія” англійське слово self-government. У практичнім її застосуванні теорія анархії вела до федералізму...”[310]

“...Справді вільними можуть бути тільки маленькі держави, або ліпше сказати, громади, товариства. Справді вільною спілкою може бути тільки спілка товариств”[311].

Наступна цитата особливо важлива. Це уривок листа, написаного товаришеві у відповідь на його запитання про федералізм. Лист вказує на широку ерудицію Драгоманова у тій сфері та використані ним джерела, так само як і на певний практичний підтекст його федералістської філософії.

“Про федералізм в принципі з писаній континентальних перше місце займає Прудона ”Du principe fédératif” (англійські [він, мабуть, мав на увазі італійські] й іспанські речі я мушу пропустити, спом’янувши тільки Pi-y-Margal ”Les Nationalités”, переклад по-німецьки єсть, C. Franz “Der Föderalismus” неудобоваримі і Eötwös [угорський автор] — тепер не дістанете). Багато доброго єсть у Міля “О свободе”, Лабуле “Государство и его пределы”. Od. Barrot “De la centralisation et ses effets”; Dupont-White “L’individu et 1’état” i в старого В. Constant “Principes de politique”... Теоретично про федералізм за і проти можна спорити без кінця; єсть речі, де треба централізації, є другі — децентралізації. На практиці в федеральному питанні важні дві точки: а) в націон[альній] фед[ерації] легкість освіти й близость суда й адміністрації до людей на національній мові; про стан цього діла тепер в Європі є добра книжка Fischhof (його матеріали) “Die Sprachenrechte in den