Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
Не вміючи дати ради рівночасно на заході та на півдні із труднощами свого природного становища, українці 17 і 18 століть готові були йти на поступки Москві. На зруйнування Січі, на скасування автономії Гетьманщини не прийшла реакція у вигляді якоїсь національної революції. Але ж бо в цей самий час відбувалися: ліквідація Кримського ханства, що відкрило для заселення велетенські степові обшири, та поділи Польщі, цей давній постулят української політики з заповіту Богдана Хмельницького.
Драгоманов передбачав, що щойно в його дні (себто в другій половині 19 стол.), із невдачею польського повстання 1863 року (що підрізало корені польській гегемонії на Правобережжі) та із Балканською війною 1877–78 років (яка покінчила з Туреччиною як європейською потугою), насувається, поки що майже непомітно, новий рішучий злам в українській історії: справи, що на протязі трьох чи чотирьох століть стояли на драбині вартостей на першому місці, робляться менш чи більш “очищеними питаннями” та сходять униз, зате тепер висувається на чоло справа упорядкування українських взаємин з Росією. Драгоманов, як відомо, вірив у те, що українсько-російські відносини буде можна наладнати на основі “вільної спілки”, себто перебудови Російської імперії на федерацію вільних народів. Але основна теза про центральне значення російської проблеми в українській політиці залишалася дійсною навіть у тому випадку, коли історичний розвиток допровадив до іншої розв’язки, ніж та, що її пропонував сам Драгоманов.
Не хочемо на цьому місці зупинятися на критиці поглядів Драгоманова про суть українсько-російських взаємна Зауважимо тільки, що існує цікавий паралелізм у думках на цю справу між лібералом і соціялістом Драгомановим та теоретиком українського консерватизму Липинським. Обидва мислителі стоять на тому, що вихідні позиції для розгорнення російського фронту української політики можуть бути дані тільки при передумові попереднього “очищення” інших проблем, західньої та південної. Додаймо, що історичні факти, мабуть, виправдали тези наших теоретиків, бо допіру від 1917 року боротьба на протиросійському фронті набуває щораз більшого посилення, якого вона раніше ніколи на мала в українській історії.
Радянський біограф Драгоманова Д. Заславський підкреслює, що він був перший на всю Росію між публіцистами лівого табору, що широко цікавився закордонно-політичними проблемами. Його розвідки й статті, де стільки говорилося про Галичину, Австрію, Балкани, відкривали новий і невідомий світ російській поступовій громадськості, яка здавен-давен жила засклеплена в колі внутрішніх зацікавлень, що оберталися довкола державно-устроєвої та соціяльної реформ, чи пак революції. Драгоманов вказував цій публіці на взаємозалежність між зовнішньою й внутрішньою політикою. Коли ж на таке становище стає Драгоманов навіть у розвитку російської публіцистики (яка багатша за нашу), то тим більше значення має його вклад у скарбницю української політичної думки.
ДРАГОМАНОВ ЯК ПОЛІТИЧНИЙ ТЕОРЕТИК{82}
ВЧЕНИЙ, ПУБЛІЦИСТ І ПОЛІТИЧНИЙ МИСЛИТЕЛЬ
Літературна спадщина Драгоманова складається з двох чітко відмінних частин — наукових праць, головно з етнографії та фольклору, і політичних творів, які за своєю формою є суто публіцистичними. Школи не виникає проблеми, до якої групи віднести ту чи іншу працю. Дивовижно, що Драгоманов, науковець за освітою і професією, ніколи не надавав своїм політичним працям форми наукового трактату.
Безумовно, це не означає, що між двома сторонами творчості Драгоманова не існує жодного зв’язку. Він ясно ствердив, що вивчення українського фольклору мало глибокий вплив на розвиток його політичних ідей. З іншого боку, зрозуміло, що напрям його наукових досліджень часто визначався політичними інтересами, як от тоді, коли він аналізував соціально-політичний зміст народної поезії. Незважаючи на цей зв’язок, існує чіткий поділ між науковими та політичними писаннями Драгоманова. Це характеризує його особу та його методи. Він був надто сумлінний, аби претендувати на науковий авторитет поза сферою своєї спеціальної компетенції. Драгоманов не викладав політичних проблем з кафедри; він писав про них як громадянин і борець, що прагне досягти певних практичних результатів і був цілком свідомий свого особливого погляду.
Тому зовні політичні праці Драгоманова слід розцінювати як публіцистику. Але це публіцистика винятково високого рівня. В кожну окрему статтю вкладав Драгоманов свою величезну ерудицію та сумлінну вченість. Ще важливішою є його непідкупна інтелектуальна чесність. Хоча безпосереднім приводом до написання політичних праць часто ставала полеміка, його постава ніколи не була софістичною — взяти гору в дискусії за будь-яку ціну, — а філософською у найкращому сократівському розумінні — пізнати об’єктивну істину. Драгоманов не говорив того, що було слушним із позиції тактики, а те, в правдивості чого переконували його дослідження та роздуми. Все життя він прожив згідно з основним принципом:
“Найгірша чи найгіркіша правда цінніша за найсолодшу чи найпоказнішу брехню”[300].{83}
Попри позверхню публіцистичність Драгоманов був активним та оригінальним політичним мислителем. Як завжди буває з оригінальними мислителями, для наступних поколінь його ідеї цікаві не лише з історичного погляду, вони все ще досить життєздатні, щоб збагатити сучасну думку та вплинути на неї.
Той факт, що політичні праці Драгоманова звичайно написано з полемічною метою, перешкоджав розуміти його ідеї. Крім зовнішньої складності — щоб легко читати Драгоманова, треба мати певні знання про суперечки різних російських та українських фракцій у 1870–90 рр., — існує серйозніша проблема. У кожній політичній праці він виступає не лише “за”, але й “проти” певного погляду. Ось чому кожна взята праця є дещо однобічною. Жодна з них, за винятком хіба що “Історичної Польщі та великоруської демократії” (“Историческая Польша и великорусская демократия”), не представляє всього Драгоманова, всього спектра його ідей, а лише певну частину, визначену позицією його опонента. Так наприклад існує помітна розбіжність між його українськими та російськими писаннями. У перших він постає безжальним критиком вад українського руху. Щоб знати Драгоманова, мужнього захисника прав українського народу від російського централізму та шовінізму, треба читати його праці російською мовою. Лише зводячи разом обидва боки, одержимо загальну картину позиції Драгоманова в питанні російсько-українських взаємин. Те саме можна сказати і стосовно інших тем. Суперечливі інтерпретації Драгоманова різними критиками — в різні часи на нього нападали як на соціаліста й буржуазного конституціоналіста, націоналіста
