Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

додати: Драгоманов уважав, що в річищі широкого національного та соціяльного визвольного руху є місце для всіх людей доброї волі, для всіх груп населення, поскільки вони тільки не мають паразитарного характеру. Не відкидаючи, очевидно, ні промислового робітника, ні селянина-бідняка, Драгоманов не хоче зрікатися співпраці ні з “куркулем” (заможним хліборобом у Полтавській та Чернігівській губерніях, що до його козацької традиції треба відгукнутися), ні з інтелігенцією (роля якої, як просвітительки громадянства, особливо важлива), ні з буржуазією (головним двигуном новітнього економічного розвитку), ні навіть з дворянством (яке може прислужитися тим, що в самодержавній імперії має релятивно найбільшу свободу рухів та найбільші корпоративні права). Як бачимо, розуміння демократизму у Драгоманова інакше, ніж в українських соціялістичних партій пізнішої революційної доби 1917–1920 років, які звужували соціяльний фундамент УНР до т. зв. трудових шарів, викидаючи за борт національного життя інші групи населення.

Але повертаємося до вихідної точки, себто до погляду на український історичний процес. Переповіджені думки Драгоманова значно відбігають від думок його сучасників; зате доводиться виз-нати їх за доволі близькі до наших сучасних. Перспектива, що в ній бачено українську історію, перейшла в 19 ст. дві фази. Перший період — це доба романтичного захоплення та возвеличення козацтва, репрезентована в науці Маркевичем, Срезневським, в літературі Гоголем (“Тарас Бульба”), молодим Шевченком та кирило-методіївцями. Друга доба — позитивістична, що її найвидатніші представники Антонович і Лазаревський, була може аж надто сурова в оцінці рідної бувальщини. Цей перелом пережили в собі вже колишні кирило-методіївські братчики. Костомаров симпатизував масовим українським народним рухам, козаччині й гайдамаччині; але всі державнотворчі якості скупчувалися, згідно з його інтерпретацією, в “північній Русі”. Найвиразніший перескок в історичних оцінках зробив Куліш, що від оспівування козаччини перейшов до похвал Москві, Польщі й навіть Туреччині. Нарешті, історики-позитивісти немов спеціялізувалися у випорпуванні слабостей у староукраїнських порядках та в демаскуванні здогадних шкурницьких мотивів у постатях нашої історії. Драгоманов рівно далекий від обох крайностей. Він сам говорив про себе, що легкість поверхового, чуттєвого захоплення не лежить у його натурі. Він бачив пластично все лихе в минулому й сучасному українстві. Але не менше противний був йому національний мазохізм. Він докоряв історикам-народникам, зокрема Лазаревському, за те, що під російськоюї цензурою їм вільно досхочу гудити Виговських, Мазеп, Полуботків, — але вони мусять мовчати про злодіяння Петра й Катерини. Таким чином, коли тільки обмежуватися висвітлюванням кривд і неправд, які бували в Гетьманщині чи Запоріжжі, але залишати їх без порівняння з тими порядками, що в той час взагалі панували в світі, а зокрема в наших сусідів, — тоді образ рідної історії мусить вийти спотворений, немов у кривому дзеркалі.

У народів поневолених, покривджених долею, національне почування має нахил ставати наболілим місцем психіки. Проявляється це в хитаннях між крайностями. Люди або зневажають, осміюють, принижують усе рідне, або перекидаються у протилежність, у шовіністичний дурман, що під його впливом заперечують об’єктивні вартості, якщо вони тільки не є специфічно “свої”. Не раз такі комплекси національної меншевартости та національної мегаломанії співжиють в одній душі, — дивне видовище для стороннього глядача. Поставу Драгоманова можна вважати в цьому відношенні за зразкову. Далекий від усяких патріотичних самообманів, завсіди відкритий на позитивні вартости чужини, критичний нарівні до свого й чужого, — при цьому він твердо знав і вірив, що український народ має природні дані для вільного існування і в зміненій обстановці він міг би заняти гідне місце у вселюдському історичному процесі.

II. ВІДНОШЕННЯ ДО СУСІДІВ НА ТРЬОХ ФРОНТАХ

Поділи, які зліквідували стару польську Річ Посполиту, створили рівночасно міжнародну польську проблему. Ця проблема, переходячи в 19 ст. різні перипетії, постійно мала за вихідний пункт державну, історичну Польщу в її передподілових кордонах. Усі польські політичні течії прагнули до віднови Речі Посполитої в межах з-перед 1772 року. Для польських патріотів усіх напрямків Галичина, Правобережжя, Білорусія, Литва були провінціями Польщі. Саме ліві, демократичні й радикальні польські групи особливо гостро й безкомпромісно ставили справу історичних східніх земель. Польське повстання 1830–31 року було підняте не для оборони інтересів корінної Польщі (що втішалася тоді широкою державною автономією в формі т. зв. Конгресового королівства), але задля “забраних земель”, себто Литви (з Білорусією) та Правобережної України; подібно в 1863 році польська шляхетська, демократична за своїми переконаннями молодь учинила збройний заколот на Київщині навіть без надії на успіх, але просто для того, щоб заманіфестувати приналежність цієї території до Польщі. Очевидно, цим польським демократам доводилося зударятися з фактом, що населення, до якого вони зверталися, було не польське за народністю. Тут допомагала демагогія: писано “золоті грамоти” українською мовою, що обіцяли селянству різні благодаті в майбутній відродженій Польщі, та вигадувано чудернацькі теорії про національну тотожність старих київських полян із поляками. Все це робилося для того, щоб лиш не порушити догми історичної державности. Цю догму про польські історичні границі приймав і західній світ, який, звичайно, не збирався воювати проти Росії задля польських прекрасних очей, але все-таки співчував “шляхетній, нещасній Польщі”. Та що найдивніше: польські територіяльні претенсії кінець-кінцем тішилися визнанням і з російського боку. Царська політика аж до самого повстання 1863 року підтримувала гегемонію польського елементу на Правобережній Україні. Панування польського поміщика над українським селянином стало значно більш гнітючим під охороною російської адміністрації, ніж воно було при немічній старій Речі Посполитій, коли завсіди існував соціяльний вентиль у вигляді втечі на Січ чи гайдамацької розплати. Також культурна польонізація Правобережжя пустила найглибші корені саме за російських часів, у першій половині 19 стол. (роля Крем’янецького ліцею). Російські революційні рухи щодо цього питання не відрізнялися засадничо від урядової політики: щоб придбати союзника проти царату, вони готові були платити полякам територіяльними поступками бодай по Дніпро; так думали вже декабристи, потім Герцен і Чернишевський.

Величезна заслуга Драгоманова — і тут один з пунктів, де історія виправдала його якнайповніше, — це розірвання усієї цієї павутини плутаних понять. Спосіб для цього надзвичайно простий і нині здається самозрозумілий, але для його відкриття треба було небуденної політичної інтуїції: розрізнення Польщі історичної й етнічної. Драгоманов вказав на те, що польська й російська національна територія ніде не стикаються, отже, в дійсності боротьба обох суперників ведеться за чужі, українські (а також литовські й білоруські) землі, що на них ні один з них не має права. Безумовно, допомогла Драгоманову до цього подвигу політичної думки його наукова спеціяльність — етнографія. В етнографії здавна знали, де живе справжній польський народ і які його границі.