Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

і в 1875 р. був звільнений з Київського університету. “Громада” доручила йому місію стати її представником у Західній Європі, і він оселився 1876 р. в Женеві. З допомогою А. Ляхоцького (Кузьми) він видав збірники “Громада” (5 тт., 1878–1882) — перший модерний український політичний журнал, та декілька брошур, переважно російською мовою. Разом з С. Подолинським та М. Павликом, що на деякий час приєдналися до нього у Швейцарії, Драгоманов утворив “Женевський гурток”, зародок українського соціалізму. Він прагнув привернути увагу європейської громадської думки до тяжкого становища українського народу під царизмом брошурами (”La littérature oukraïnienne proscrite par le gouvernement russe”, 1878) і статтями у французькій, італійській і швейцарській пресі. Драгоманов відігравав видатну роль й серед російської революційної еміграції; він видавав “Вольное слово” — орган земських лібералів. Його зв’язки поширювались на польських, єврейських, сербських, болгарських та румунських радикалів і групи.

У 1886 р. наступив розрив між Драгомановим та Київською Громадою; остання вважала, що політична діяльність за кордоном може спровокувати наростаючі антиукраїнські репресії. Прийнята Драгомановим на засланні соціалістична позиція розходилася з поміркованими поглядами членів Громади. Драгоманов рівно ж ворогував з російськими еміграційними фракціями через свій конституціоналізм і гостру критику диктаторських схильностей та прихованого шовінізму російських революціонерів. У Галичині послідовники Драгоманова (І. Франко, М. Павлик, Остап Терлецький) терпіли від переслідувань з боку австро-польської адміністрації та остракізму від місцевого клерикально-консервативного українського суспільства. У середині 1880-х рр. Драгоманов опинився в ізоляції і був позбавлений фінансової підтримки з боку Громади.

У 1889 р. Драгоманов прийняв запрошення на професора у Софіївському університеті. В свої останні роки він пережив піднесення Русько-української радикальної партії, заснованої у 1890 р. його галицькими послідовниками. Драгоманов був їхнім наставником шляхом інтенсивного листування і писання програмних статей у партійному органі “Народ”. Він також дописував до лондонського місячника “Free Russia” (“Вільна Росія”), що видавався С. Кравчинським (Степняком). Незабаром після переїзду до Болгарії у Драгоманова розвинулася серцева недуга. Він помер і був похований у Софії.

Драгоманов розпочав свою наукову діяльність як історик античного світу і написав “Вопрос об историческом значении Римской империи и Тацит” (“Питання про історичне значення Римської імперії і Таціт”, 1869). Пізніше він працював у галузі слов’янської, головним чином української етнографії і фолькльору, застосовуючи історично-порівняльний метод. Драгоманов застосовував усну літературу для дослідження історії суспільних ідей на Україні. Його основними працями є “Исторические песни малорусского народа” (“Історичні пісні малоруського народу”, підготовлена з В. Антоновичем, у 2 т., 1874–1875); “Малорусские народные предания и рассказы” (“Малоросійські народні легенди і розповіді”, 1876); “Нові українські пісні про громадські справи” (1881), “Політичні пісні ураїнського народу 18–19 ст.” (у 2 т., 1883–1885). Статті Драгоманова появилися у чужоземних журналах (“Mélusine” та інших). Англійський переклад однієї із його робіт, яка первісно була надрукована болгарською мовою{78}: “Notes on the Slavic Religio-Ethnical Legends: The Dualistic Creation of the World” (Bloomington, Ind., 1961).

Драгоманов був видатним політичним мислителем. Він докладно займався конституційними, етнічними, міжнародними, культурними й освітніми питаннями, а також літературною критикою. Ідеї Драгоманова представляли собою суміш ліберально-демократичних, соціалістичних й українських патріотичних елементів з позитивістським філософським підгрунтям. Під впливом П. Ж. Прудона Драгоманов вбачав кінцеву мету людського поступу як майбутнє встановлення анархії — добровільної асоціації вільних і рівних осіб з усуненням авторитарних рис у суспільному житті. Він припускав, що цей ідеал може бути досягнутий шляхом федералізму і самоуправління громад та регіонів. Драгоманов обстоював пріоритет громадських справ і вільних політичних установ над економічними класовими інтересами та універсальних людських цінностей над виключно національними потребами. Він, проте, вірив, що національність є необхідним будівельним каменем усього людства, і витворив гасло: “Космополітизм в ідеях та цілях, національність у грунті та формах”.

Драгоманов проголошував себе соціалістом, не підписуючись ні під будь-яку школу сучасної йому соціалістичної думки. Мотивація його соціалізму була етичною: турбота про соціальну справедливість і непривілейованих та експлуатованих. Він висунув програму конкретних соціально-економічних реформ (наприклад, охоронне трудове законодавство, прогресивний прибутковий податок). Драгоманов був переконаний, що в аграрній Україні соціалізм мусить орієнтуватися на селянство. Тому його можна класифікувати як народника у широкому значенні цього слова, хоча він противився деяким рисам російського народництва (таким, наприклад, як вихваляння селянських бунтів та зневага до ліберальних інституцій західного типу). Драгоманов відкидав марксизм, особливо матеріалістичне тлумачення історії.

Драгоманов продовжував демократично-федералістичну традицію, представлену українським декабристським рухом у 1820-х рр. (Товариство Об’єднаних Слов’ян, членом якого був дядько, Я. Драгоманов) та Кирило-Мефодіївським Братством. Він бажав пов’язати український рух з прогресивними течіями у сучасному західному світі. Драгоманов жалкував з приводу того, що український народ не зберіг свою самостійну державу у минулому. Однак він вважав, що політика сепаратизму була нереалістичною, а його філософський анархізм не дозволяв йому розглядати національну державність як мету українського руху. Він переконував своїх співвітчизників зосередитись на демократизації і федералізації існуючих держав — Росії й Австро-Угорщини, що, на його думку, мала б забезпечити достатні рамки для вільного розвитку української нації. Він вимагав співпраці з усіма народами Східної Європи, включно з Росією. Але Драгоманов настоював на організаційній незалежності українського руху. Він поборював як концепцію “неполітичної культурницької роботи” (якій надавала перевагу у 1880-х роках Київська громада), так й участь українців у російських організаціях, які відчужували їх (українців) від свого власного народу.

Своїм баченням Драгоманов схоплював усі етнічні українські землі. Він був першим національним лідером, який відвідав Закарпаття. Драгоманов взяв на себе тривке зобов’язання щодо цього “пораненого брата”. Він вітав систематичну співпрацю серед різних українських земель, яка б перетинала державні кордони. Драгоманов пропонував, що до скинення російського самодержавства центром національного руху мала би бути Галичина, де конституційний режим надавав певні можливості. Галицьким українцям, однак, настійно треба було позбутися свого провінційно-клерикального світогляду. Він вимагав секуляризації українського громадського і культурного життя та відокремлення церкви від держави. Вважаючи протестантизм більш відповідним для поступу, аніж православ’я або католицтво, Драгоманов проявляв інтерес до появи євангелістських сект на Україні. Він написав серію брошур для заохочення релігійного неконформізму й антиклерикалізму. Драгоманов послідовно протистояв виявам ксенофобного українського націоналізму і обстоював корисність прогресивної російської літератури для українців. Він стверджував, що національне визволення невіддільне від соціальної емансипації. Він закликав інтелігенцію працювати задля піднесення мас шляхом освіти, покращення економічного становища, участі у політичному житті і розбудови народних товариств.

Розглядаючи українське питання на широкому тлі, Драгоманов присвячував багато уваги сусідам України. Стосовно Росії він пропонував спільний фронт поміркованих лібералів і революціонерів-соціалістів проти самодержавства, але засуджував терористичні методи. Драгоманов запропонував проект конституційної реорганізації Росії (“Вольный союз”/“Вільна спілка”)