Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
Францішек Духінський помер 13 липня 1893 року[254] у віці 77 років. Він похований на польському цвинтарі в Монморансі у Франції. Епітафія на його надгробку написана українською мовою латинськими літерами, що можна вважати за символ його подвійної польсько-української лояльності[255].
Посмертне видання праць Духінського польською мовою планувалося в п’яти томах, з яких вийшли тільки три[256]. Можливо, про це й не варто шкодувати, бо він надзвичайно часто повторювався, маючи звичку вставляти висновки і цитати зі своїх попередніх творів у наступні. В доробку Духінського також декілька книжок і численні статті французькою мовою, а також кілька творів німецькою та українською[257].
Ці твори грунтувалися на расовій філософії історії[258]. Духінський поділяв усе людство на дві великі групи: “арійці” (або індоєвропейці) і “туранці”. До другої групи він відносив фіно-угрів, тюрків, монголів, китайців і навіть семітів, африканських негрів, американських індіанців та австралійських аборигенів. Згідно з Духінським, основна різниця між двома расовими групами полягяє в тому, що арійці є осілими землеробами, а туранці — переважно кочовиками. Ця відмінність стосується всіх сторін соціального і культурного життя, і її не можна викорінити. Не дивно, що всі позитивні риси, наприклад, любов до свободи і здатність до інтелектуальної творчості, Духінський приписував арійцям, а негативні — туранцям.
Ці універсально-історичні поняття послужили інтелектуальною системою відліку для розгляду тих питань, які його по-справжньому цікавили. Духінський був одержимий проблемою польсько-російських відносин, у якій вирішальну роль він визначав Україні. В автобіографічному відступі в одному зі своїх творів Духінський зазначав, що в юності найбільший вплив на нього мало польське повстання, яке вибухнуло в 1830–1831 рр., тобто коли йому було тільки тринадцять років. Але, писав він, “відтоді живемо війною [проти Росії] і Руссю [тобто Україною]”. Він був твердо переконаний, “що Русь — це сильніша і доблесніша Польща і що [майбутнє] польське повстання не матиме успіху, якщо не почнеться на Русі”[259].
Духінський пояснював польсько-російський конфлікт з расового погляду. Для нього Польща представляла арійську расу, а Московщина-Росія — туранську. Звідси випливала теза про расову, (а відповідно й культурно-політичну) єдність Польщі та Русі-України. Згідно з Духінським, арійська Європа простягається аж до Подніпров’я. Цей європейський регіон охоплює Україну (для якої він послідовно застосовує термін “Русь”), Білорусь, Литву, балтійські землі, район Смоленська та територію колишньої республіки Великий Новгород. Далі на схід лежить чужий туранський світ, який географічно відповідає Поволжю. Духінський категорично заперечував слов’янський характер російського народу: “Москалі не є ані слов’янами, ані християнами в дусі [справжніх] слов’ян та інших індоєвропейських християн. Вони залишилися кочовиками до наших днів і залишаться кочовиками назавжди”[260]. Він твердив, що москалі, по суті, більше споріднені з китайцями, аніж зі своїми українськими чи білоруськими сусідами. І навпаки — ці останні ближчі до ірландців і португальців чи до європейських поселенців в Америці, аніж до москалів.
Духінський уважав за велику помилку починати історію Московщини зі слов’ян Києва і Новгорода, а не з фінських племен Поволжя. Всупереч твердженням російських істориків, заявляв він, ніколи не було масової міграції слов’ян із Дніпра на Волгу, і Московське царство не можна вважати продовженням чи законним спадкоємцем Київської держави. Прийняття правителями Московщини назви “Росія” — історична узурпація. Що правда, під впливом династії Рюриковичів і церкви фінські й татарські жителі Московщини поступово прийняли слов’янську мову, але зберегли свій первісний расовий характер. Доказом цього можуть бути їхні кочові звички. комунізм (маються на увазі російські сільські розподільчі комуни), автократична форма правління та релігійні секта Російська імперія ніколи не стане федерацією тому, що туранцям не властиві прив’язаність до землі і почуття локально-регіонального патріотизму, які є передумовою федерального устрою.
Духінський представляв історію українсько-російських відносин (в його термінології — русько-московських відносин) як постійну конфронтацію: починаючи від Володимира Великого (який підкорив волзькі племена), через сплюндрування Києва суздальцями в XII ст., аж до часів Мазепи й самого Духінського. Війни польсько-литовської Речі Посполитої проти Московщини були продовженням попередніх конфліктів русичів Києва й Новгорода з Суздалем і Москвою. Він уважав неправильним твердження, що москалі правлять Малоросією (Лівобережною Україною) з добровільної згоди цієї країни. Насправді Переяславська угода, укладена 1654 р. між гетьманом Богданом Хмельницьким і царськими послами, встановлювала лише вільні зв’язки між Малоросією та Московщиною, аналогічні до відносин між Волоським і Молдавським князівствами й Османською Портою. “Москалі правлять Малоросією внаслідок їхньої перемоги над нею 1708 р. [так у Духінського] у битві під Полтавою”[261].
Зворотною стороною цього нібито вічного українсько-російського конфлікту, твердив Духінський, є органічна єдність українців і поляків. Доказом цього була, мовляв, сама назва полян слов’янського племені біля Києва, яку він уважав тотожною з назвою “поляки”. Ця первісна єдність слов’ян Вісли та Дніпра була тимчасово розірвана варязькою династією Рюриковичів і татарською навалою, але, на щастя, відновлена в XIV столітті під зверхністю династії Ягелонів. Всупереч очевидному Духінський твердив, що поляки й українці не розділені ні мовою, ні релігією. Польська й українська мови ближчі одна до одної за духом, аніж польська до чеської чи українська до російської. Папський престол визнав католицизм старого руського християнства, погодившись із канонізацією київських святих: Ольги, Володимира, Антонія та Феодосія. Русини завжди мали нахил до союзу з римською церквою, але цій природній спрямованості перешкодила Москва. Духінський доводив концепцію польсько-української єдності до логічного завершення:
“Потрібно включити до польської історії все історичне минуле Литви і Русі... Середньовічна історія Польщі до об’єднання її народу у XIV ст. належить сьогодні всім жителям Польщі, так само як провінційні історії князівств і королівств, що існували
