Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

Щоб запобігти цьому, Чайковський зробив дуже несподіваний крок: 1850 року він перейшов в іслам і став турецьким підданим. Він і далі діяв, дотримуючись тієї ж самої ідеології, але формально вже не як польський емігрант і представник Чарторийського, а як турецький чиновник. Він узяв нове ім’я, Мехмед Садик, тобто Мехмед Лояльний, і перейшов на османську службу в ранзі генерала або паші. Існувала, проте, ще одна причина, чому Чайковський змінив релігію і громадянство. Вона мала не політичний, а особистий, романтичний характер. Перебуваючи у Франції, Чайковський одружився з француженкою Леонід Габаре, яка народила йому чотирьох дітей. Жінка залишилася в Парижі, коли він поїхав до Стамбула, де мав роман із полькою Людвікою Снядецькою. Оскільки у Франції католицькі закони не дозволяли розлучень, то якраз навернення в іслам давало йому можливість упорядкувати стосунки зі Снядецькою.

Людвіка Снядецька народилася 1802 року, тобто була на два роки старша від Чайковського. Обоє тоді мали уже за сорок років, отже, це був роман не молодих, а таки зрілих людей. Снядецька сама по собі була видатною особою. Дуже цікаву її біографію написала Марія Чапська. Снядецька була дочкою відомого польського науковця, доктора медицини і професора хімії у Віленському університеті Єнджея Снядецького. Його брат, дядько Людвіки протягом багатьох років був ректором Віленського університету. Як Снядецька потрапила до Стамбула — це окрема романтична історія. Всі джерела свідчать про її виняткову інтелігентність і твердість характеру. Багато в чому вона була кращим політиком, аніж її чоловік. Чайковський був людиною проникливою, хороброю і дуже енергійною, але, здається, також імпульсивною і вразливою, міг втрачати контроль над своїми нервами, сердитися, сваритися з людьми і віддаватися своєму настроєві. Снядецька, навпаки, відзначалася великою тактовністю й витримкою, чудово зналася на характерах і, що найважливіше в політиці, мала тверду і цілеспрямовану волю та нестримну рішучість. Людвіка стала для свого чоловіка основним політичним радником і помічником. Вона вела всі його справи, і вся його політична кореспонденція проходила через її руки. 1856 року в одному з листів до товаришки вона писала: “Тепер я для нього все. Жінка, друг, повіреник і нянька”.

Перехід Чайковського в іслам викликав у польському суспільстві шок. Якщо зважити, наскільки глибоко польський патріотизм пов’язаний із католицтвом, то стає зрозумілим, що його релігійного ренегатства польське суспільство не могло легко перетравити. Сам князь Чарторийський висловив жаль з приводу цього кроку, але він усе-таки мав світогляд аристократа XVIII ст., вишукані манери і толерантність, був здатним, коли потрібно, подивитися на справу з іншого боку. А для більшості польських патріотів, зокрема й багатьох колишніх друзів і соратників Чайковського, цей вчинок не підлягав вибаченню і означав початок його відчуження від польського суспільства, яке з плином часу швидко зростало.

Кримська війна дала, як думав Чайковський, можливість здійснити мрію його життя. Ще до того, як у 1853 році розпочалися воєнні дії, він звернувся до султанського двору з пропозицією створити під османською зверхністю козацький військовий підрозділ для боротьби з Росією. Пропозиція була прийнята і Чайковський отримав титул Мірміран-паші, — традиційне ім’я козацьких отаманів на службі при султанському дворі. Сформовано полк, що складався із шести рот або близько 1400 солдатів. Варто відзначити, що службовою мовою була українська. Правда, через брак українців виникли певні труднощі, але підрозділ був зміцнений добруджійськими козаками і українського, і російського походження, дезертирами з російської армії з Росії та України, болгарами, а також звільненими в’язнями. Офіцерами були поляки, ветерани повстання 1831 року, багато хто — вихідці з України, земляки Чайковського. Полк Чайковського відіграв досить важливу роль у воєнній кампанії 1854 року. Він допоміг звільнити фортецю Сілістра на Дунаї, оточену росіянами, і першим вступив до Бухареста після того, як місто залишили росіяни. Деякий час Чайковський навіть був військовим губернатором Бухареста, столиці Волоського князівства (Румунія тоді ще не існувала). Наприкінці 1854 року козаки Чайковського досягли річки Прут, по якій проходив кордон із Росією.

Чайковський планував вступити на Україну на чолі свого підрозділу, що, на його думку, мало викликати антиросійське повстання. Але цього не сталося, і ми повинні спитати чому. Однією з головних причин була стратегія великих держак Британія і Франція вирішили основним театром війни зробити Крим, і тому Дунайським фронтом знехтували. Союзники висадилися в Криму, що привело до відомої облоги Севастополя. Роль Австрії під час Кримської війни була дуже двозначною, — її характеризують відомі слова Шварценберга, що Австрія здивує світ своєю невдячністю. Невдячність полягалав тому, що 1849 року російська інтервенція допомагла Австрії придушити угорську революцію, тому Відень був явним боржником Санкт-Петербурга. Але державний інтерес узяв гору, коли Австрія виступила проти експансії Росії на Балканах і навіть пригрозила приєднатися до антиросійської коаліції, якщо Росія не виведе своїх військ із дунайських князівств. У серпні 1854 року Росія капітулювала перед австрійськими вимогами. До закінчення війни Австрія окуповувала князівства, спочатку разом із турками, але вже в січні 1855 року — сама. Коли турецькі війська відійшли, легіон Чайковського відведено від кордону, від Дністра до Болгарії, де він був розквартирований до кінця війни, не беручи більше участі у воєнних діях.

Скоро після цих подій, 1857 року, в Парижі вийшов альманах під назвою “Козаччина в Туреччині” (“Kozaczyzna w Turcyi”), виданий соратником і товаришем Чайковського Людвіком Зверховським. Проте автором майже напевно був Чайковський, який виступив під криптонімом. Ця збірка була спробою виправдати його стратегію під час Кримської війни. Як і більшість робіт Чайковського, вона зліплена докупи поспішно й недбало, з величезною кількістю друкарських помилок. Альманах містить оповідання, список офіцерів козацького полку, трохи поезії (деякі з віршів написані українською мовою, але надруковані латинським шрифтом) тощо. А найголовніше — у ньому було декілька цікавих статей, які роз’яснювали політику Чайковського. Його підставова ідея полягала у відновленні Гетьманщини під турецьким протекторатом, наслідуючи традицію козацьких ватажків, які були васалами Османської імперії, — Петра Дорошенка (1666–76) та Пилипа Орлика (1710–42), вигнанця, наступника Мазепи, а також тих запорожців, які поселилися в Добруджі після зруйнування в 1775 році Запорозької Січі: “Ця озброєна лицарська громада вигнанців існує вже півтора століття... У 1854 р. під проводом Міхала Чайки-Чайковського козацтво відродилося знову”. Чайковський удає, нібито в Туреччині протягом 150 років безперервно існувала козацька спільнота. Це, звичайно, неправда Хоча й були окремі епізоди козацько-турецької співпраці, як у випадку Пилипа Орлика і поселення запорожців після 1775 р., але не існувало прямого зв’язку з політикою Дорошенка в кінці XVII століття. Чайковський із гордістю