Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

Терлецький обстоював тісну польсько-українську спрівпрацю. Він уважав Польщу природним лідером “латинських” слов’янських народів, а Русь-Україну — слов’ян греко-слов’янської традиції. “Союз Русі з Польщею за обопільної свободи є навіть конче потрібний для майбутності цілої Слов’янщини... Він допоможе полякам поєднатися зі слов’янським рухом, русинам — піднести греко-католицьку церкву, розвинути свою національність і мову...” (с. 81–82). Союз між Руссю і Польщею може стати наріжним каменем запроектованої панслов’янської федерації “Від їхнього зв’язку залежить згармонізування усього [слов’янського] племені” (с. 90).

Щодо своєї власної нації Терлецький вірив, що вона наділена великою і славетною місією. Про українську історію він говорив так:

”Розташування Русі майже в самому осередку Слов’янщини, наріччя, що найбільше наближається до материнської мови й тому найзрозуміліше досі для всіх інших слов’ян[236], винесення Києва на найвище духовне становище, так що у Слов’янщині східного обряду він став майже тим, чим є Рим для всієї Божої Церкви[237], сусідство, а згодом постійні стосунки з католицькими латинського обряду Польщею й Угорщиною здавалися дивним чином сприятливими для розвитку Русі у напрямку цієї ідеї: утримувати у католицькій єдності всі слов’янські племена” (с. 53).

Русь не спромоглася виконати це завдання в минулому, але вона зробить це в майбутньому. “Рyci, яка вже почасти є католицькою.., призначено привести усю Слов’янщину слов’янського обряду до католицької єдності й очолювати її духовний розвиток” (с. 91).

МІСЦЕ ТЕРЛЕЦЬКОГО В ЕВОЛЮЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

Єдиним українським ученим, який розглянув ідеї Терлецького, був Іван Франко. Він зробив це ще 1906 р. (Ні Іван Кревецький, ні Ілля Борщак, які писали про життя Терлецького не звернули уваги на його політичну програму). Франкова оцінка “Слова русина...” варта того, щоб зачитувати її: “Найблискучіша і, не зважаючи на масу фактичних помилок та хибну, апріорну тенденцію, найширше задумана публіцистична продукція українського ума в цілих 50-их роках, річ, продиктована великим талантом і навіяна гарячим та, можна сказати, не фальшивим запалом і любов’ю до України”. Франко продовжував, стверджуючи, що есей Терлецького містить в собі ідеї, “які в іншій стилізації і з іншими мотивами віднаходимо 30 літ пізніше в найркащих публікаціях Драгоманова, таких як ”По вопросу о малорусской литературе” (”До питання про малоросійську літературу”, 1876) та “Историческая Польша и великорусская демократия” (”Історична Польща і великоруська демократія”, 1882)”[238].

Ця похвала тим більше варта уваги, що Франко, тверезий критичний учений, не відчував жодної симпатії до примарних втеч від дійності Терлецького. Франкова стаття містить чимало іронічних зауваг щодо того, як Терлецький видає бажане за дійсне і як відхиляється від суворої історичної правди. Паралель, яку Франко проводить між Терлецьким й Драгомановим, може на перший погляд видатися дивною. Хоча цих двох осіб хронологічно розділяє лише одне покоління, інтелектуально вони належали до двох різних світів. Терлецький був сином доби романтизму, Драгоманов — позитивізму. Франко, звичайно, розумів, яка прірва відділяла цього священика від вільнодумця і прихильника радикального секуляризму. Однак він не помилився, підкреслюючи зв’язок між ними. Спільним елементом був демократичний федералізм. Демократично-народницькі і федералістичні поняття постійно повторювалися в українській ідеології від Товариства об’єднаних слов’ян у 1820-х роках до Драгоманова, а пізніше — до Михайла Грушевського і революції 1917 року. Таким чином, Іван Франко засвідчує той факт, що програму Терлецького слід розглядати як складову основної течії української політичної думки 19 ст.

Але існує й інша паралель, значно ближча за часом і суттю, яку Франкові накреслити не вдалося. Маю на увазі очевидну подібність ідей Терлецького до ідей Кирило-Мефодіївського братства[239]. Цей недогляд можливо пояснюється тією обставиною, що за часів Франка документи Братства все ще були сховані в архівах царської поліції, і тому його програма не була повністю доступна для дослідників. Головний документ, що відображає ідеологію Братства, “Книги битія українського народу” Костомарова, були надруковані лише у 1918 р. Польський історик Марцелій Гандельсман, пишучи у 1930-х роках, був першим, хто ствердив “дивовижну близкість, майже ідентичність” концепції Терлецького зі статутом Кирило-Мефодіївського Братства[240].

Один із дослідників історії політичної думки визначив чотири основні положення Кирило-Мефодіївської програми як соціальне християнство, егалітарна демократія, український месіянізм і слов’янський федералізм”[241]. Усі ці компоненти, по-різному наголошені, можна знайти у Терлецького. Незважаючи на його щиру турботу за добробут простої людини і огиду до кріпацтва, Терлецький не ставив на центральне місце селянське питання, як це робили кирило-мефодіївці: він у меншій мірі був народником. Крім цього, як справедливо відзначив Гандельсман, були два пункти, які помітно відрізняли ідеї “Слова” від ідей, які містила “Книга битія”[242]. Обидві програми мали сильне релігійне забарвлення, але різнилися у відтінках. Якщо Терлецький у 1849 р. був войовничим католиком і вірив в історичну місію уніатської церкви, пристрастна християнська віра кирило-мефодіївців мала нецерковний і виразно неконформістський характер, близький за духом до радикального протестантизму[243]. По-друге, ідея Терлецького про українсько-польський союз як центральну вісь майбутньої слов’янської федерації була чужа кирило-мефодіївцям і навряд чи знайшла б серед них схвалення. Оскільки майже всі члени Братства були уродженцями Лівобережної України, їхня політична думка розвивалася радше у російсько-українському, аніж польсько-українському контексті.

Однак треба пояснити вражаючу подібність цих двох програм. Чи можемо ми припустити вплив ідей кирило-мефодіївців на Терлецького? Як ми вже бачили, у 1849 р. Терлецький знав, хоча й неточно, про арешти і процес над Шевченком, Кулішем і їхніми товаришами, що відбувся двома роками пізніше. (Варто відмітити, що він говорить про них радше як про групу окремих осіб, аніж як про членів однієї організації). Але що він знав про ідеологію “руських” інтелектуалів у Києві? Він покликався на них коротко у зв’язку з обговоренням панславістського напрямку в Росії. У цьому відношенні його інформація була правильною. Але думка Братства містила в собі інші елементи, такі як український націоналізм, які б мали цікавити Терлецького і які він не спромігся згадати. Так само не згадував він імен св. Кирила і Мефодія, які використав київський гурток. Оскільки Терлецький сам захоплювався культом слов’янських апостолів, яким він пізніше присвятив церкву у Парижі, його мовчання в цьому разі можна вважати ознакою його незнання. Звичайно, він не мав доступу до програмних документів Братства, які циркулювали лише в небагатьох рукописних копіях і які пізніше були конфісковані властями. Джерелом для Терлецького був Духінський, який розповів тогочасні київські чутки, але не міг подати детальної