Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
Тому поділи Польщі були справедливим покаранням за її гріхи. Пізніші повстання та штучні, конвульсивні намагання польських емігрантів лише занурили націю у глибше нещастя. “Треба, однак, визнати, що Польща своїми болями, своїми жалями викликала національне почуття серед інших народів слов’янського племені, що досі дрімають довгим сном байдужості; що вона єдина серед усього племені підносить прапор суспільного розвитку під гаслами свободи, рівності та братерства” (с. 41).
Звертаючись до другої великої слов’янської нації, Терлецький твердив, що російська держава сформувалася під впливом татарських повелителів у XIII–XIV ст. “Адже це була школа, з якої великі московські князі почерпнули вміння самодержавного деспотизму” (с. 61). Історія Росія є радше історією правителів, аніж історією народу. “Вся держава є немовби мертвою машиною, що її приводить у рух кивок царя і оживляє його воля” (с. 67). Російський уряд, “найлукавіший і найзрадливіший, гнучкий, але безжальний, що не гребує навіть найнеморальнішими засобами й уперто рухається до вибраної мети, своїм призначенням випханий на дорогу завоювань” (с. 61). Московське самодержавство підпорядкувало собі православну церкву і перетворило аристократію бояр на аристократію чиновників. Петро, “названий Великим”, позичив у Європи лише те, що служило консолідації самодержавства і зростанню влади царя; він надав Росії облудно-європейського вигляду. “[Російська] адміністративна система є найнеморальнішою й опертою на здирстві і крадіжках, шпигунстві та підкупі в нечуваних масштабах” (с. 67–68). Повне придушення свободи слова і “публічне виховання, спроможне виховувати лише рабів” (с. 68) є улюбленими засобами царського уряду. Ба, більше, царизм “прагне накинути всім відрубним народностям російську мову та національність. Тому русини й поляки і під тим оглядом зазнають великого утиску” (с. 72). Все, що належить до офіційної сфери — армія, цивільна оборона та школа — переводиться на російську мову й служить політиці русифікації. Мова і звичаї неросійських національностей знаходять собі притулок лише в селянських хатах і сімейному житті[226].
Варто відзначити, що вістря гострої критики Терлецького було спрямоване тільки проти російської держави й царського режиму, а не проти російського народу. Цей народ має “всі властиві слов’янські прикмети” (с. 72). В цьому важливому аспекті інтерпретація Терлецького докорінно відрізнялася від теорій його колеги з гуртка “Готель Ламбер” Францішека Духінського. За Духінським, усі росіяни, на відміну як від українців, так і поляків, взагалі не належали до слов’янської “раси”; вони насправді були мовно слов’янізованими “туранцями” і виявляли цілковито неслов’янський характер[227].
Вище вже відзначалося, що Терлецький був невисокої думки про Руську православну церкву. З другого боку, він говорив з помітною симпатією про старовірців, яких уважав за народний спротив скорумпованій офіційній церкві. Він натякав, що старовірців могло б привабити католицтво[228]. Царська держава, яка чітко ототожнювала себе з православ’ям, була, на думку Терлецького, непримиренно ворожа до католицької церкви, але особливо — до її східного обряду.
“Російський уряд найперше оскаженіло напав на греко-слов’янську католицьку церкву, бо вона була немовби докором сумління для всієї російської церкви. Світ знає про зрадливі й жорстокі переслідування, під якими впала більшість цієї церкви... Дворазове переслідування за Катерини [II] і Миколи [I] позбавили католицьку церкву близько п’яти мільйонів вірних” (с. 71–72).
Тому “бере правдивий жаль за ті надії на навернення царя та російського народу” (с. 72)[229]. Отож нічого дивного, що це не може статися доти, доки в Росії існує теперішня політична система. Це правда, що царський уряд підтримує дипломатичні відносини з Римом, маючи, однак, на меті домогтися мовчазного визнання Святим престолом уже доконаних фактів, здійснених щодо східних католиків. “І треба визнати з болем, що в усіх випадках, коли російський уряд мав справу з Римом, не виключаючи навіть останньої, сказати б, трансакції, що її підписали карданал Ламбрускіні та Блюдов[230], Рим, завжди з великою шкодою для віри, залишався ошуканою й обдуреною стороною” (с. 71).
Історія третьої великої слов’янської нації, Русі (України), на думку Терлецького, тісно переплетена з історією її сусідів, Польщі та Росії. Але він наполягав на існуванні окремішної русько-української самобутності. “Русь, приєднана до Литви, а потім до Польщі, зберігала завжди свої відрубні національні риси” (с. 55). Терлецький стверджував відмінність русинів від росіян навіть іще категоричніше:
“Передусім вважаємо за обов’язок сумління протестувати проти фальшивого включення руської народності, історії та літератури у народність, історію та літературу російську. Російський уряд радий був би вмовити всіх і самих русинів, що вони завжди були одне й те саме з росіянами; а російські письменники, які черпають натхнення від уряду або пишуть під страхом кари та цензури, навипередки стараються поширити ту думку. Це — грабунок, якого допускається російський уряд на полі літератури й історії, рівний тому, який він здійснює на загарбаних землях. Ми ж від імені цілої Русі найурочистіше протестуємо проти цього грабунку, так само як наш народ противиться назвою “москаль”, котрою відрізняє великоросіян від себе” (с. 51–52).
Терлецький розглядав середньовічну Київську державу як таку, що належать до руської (української), а не до російської національної історії. “Справді, землі та народ, що становлять ядро сьогоднішньої Росії, відносилися до давньоруської держави... Дух і напрямок розвитку [двох націй] був цілковито іншим” (с. 52). Після монгольського завоювання Русь злилася з Литвою і Польщею, а руська шляхта поступово сполонізувалася.
“Однак народ зберіг свої властиві риси, а в запорозькій козаччині мав основу суспільного розвитку, за яким тужив своєю душею. Запорозькі козаки становили немовби військовий орден Русі, організувалися в справжнє християнсько-слов’янське товариство. Вільні та рівні, вони ухвалювали собі старшину вибором усіх, вибраній раз владі були покірні й
