Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

аби відвідати греко-католицьку дієцезію[190]. Габсбурзької імперії в Галичині і північно-східній Угорщині і прозвітувати про їхнє становище. Сам він хотів побачити свого сина у Кракові. Але Терлецький спромігся доїхати лише до Дрездена у Саксонії; австрійські кордони були закриті через революцію й громадянську війну в цій країні. Перебуваючи у Саксонії, Терлецький встановив зв’язки з лідерами лужицьких сербів. Це знайомство з представниками найменшої слов’янської національності зміцнило його панславістичні нахили. Після вибуху революції в Саксонії у травні 1849 р. Терлецького заарештовують, підозрюючи у ньому чужоземного революційного агента. Він провів місяць у тюрмі разом із Михайлом Бакуніним, який відіграв активну роль у Саксонському перевороті. Після його звільнення Терлецькому наказали покинути Саксонію за двадцять чотири години. Не завершивши своєї місії, він повернувся до Парижу[191].

Наступні шість років — з 1849 по 1855 рік — Терлецький жив у Парижі. Там 1849 р. він опублікував свою програмну брошуру “Słowo Rusina ku wszej braci szczepu słowiańskiego o rzeczach słowiańskich” (“Слово русина до всіх братів слов’янської вітки про слов’янські справи”). Ця брошура, що появилася анонімно, містила в собі найповніший виклад релігійних і політичних ідей Терлецького. Зі звичайною для нього енергією, аббат Терлецький (abbe Terlecki), (відповідно до його французького титулу) незабаром встановив зв’язки з багатьма провідними церковними і світськими особами. У 1852 р., за рекомендацією Міцкевича, йому було дана аудієнція з принцом Луї Наполеоном, президентом республіки. Основні зусилля Терлецького у його паризькі роки зосереджувалися на Східньому товаристві унії всіх християн Сходу, заснованому за його ініціативою. Хоча й вона засновувалася на преценденті — Східному товаристві, що у Римі існувало раніше — формально це була нова організація, утворена 29 квітня 1850 р. Архиєпископ Парижу Сібур погодився стати почесним президентом; герцог Луї Кадор де Шампаньї (син міністра зовнішніх справ при Наполеоні I, член палати перів у часи липневої монархії і колишній скарбник Східного товариства в Римі) — президентом, а Терлецький — віце-президентом. Славетний домініканський проповідник Лакордер у проповіді, виголошеній у Нотр-Дамському кафедральному соборі (14 квітня 1850 р.), закликав французьких католиків підтримати діяльність Товариства пожертвами. Того самого 1850 р. у Паризі була урочисто відкрита перша Східна католицька церква, з Терлецьким як її парохом. Церква, названа іменами св. Кирила і Мефодія, розміщалася на Вавілонській вулиці, 69. Згідно повідомлення лужицько-сербського органу “Jahrbücher für slavische Literatur und Wissenschaft” (“Річник слов’янської літератури і науки”, Баутцен, 1852) “в іконостасі нової церкви бачимо ікони святих слов’янських апостолів Кирила і Мефодія, св. Ольги і св. Володимира — київського князя, який хрестив Русь. Кожної неділі у цій церкві відправляється служба у слов’янському обряді і виголошується проповідь руською мовою”[192]. Східне товариство зробило спробу друкувати періодичне видання, але появився лише один випуск “Annales de la Société Orientale pour 1’Union de tous les chrétiens d’Orient” (“Річник Східного товариства унії всіх християн Сходу”, липень, 1853). Під покровительством Товариства і керівництвом Терлецького у Парижі був заснований Інститут для виховання священиків-місіонерів у східному обряді. Учні жили в інституті і поза тим відвідували класи у семінарії св. Сульпіса; Терлецький навчав їх церковно-слов’янської мови й обрядів східної церкви. Але число учнів ніколи не перевищувало десяти, а висвячено було врешті лише двох. Обидва були молоді галицькі українці, які у 1849 р. приєдналися до польських добровольців, що билися в Угорщині проти Австрії, а після поразки угорської революції переїхали до Франції[193]. Одному з протеже Терлецького, Юліану Куїловському, випало зробити визначну церковну кар’єру: він став єпископом станіславівським (1891–1898, м. Станіславів — тепер м. Івано-Франківськ), і наприкінці свого життя короткий час обіймав престол галицького митрополита (1899–1900)[194].

Не зважаючи на його різноманітну і буцімто успішну діяльність, становище Терлецького в Парижі не було легким. Із різних боків він зустрівся з підозрою і ворожістю. Його звинувачували одночасно у протилежних речах: у тому, що він є червоним революціонером, який підбурює європейські держави проти Росії, і в тому, що він є таємним православним і російським агентом, який намагається зруйнувати католицьку церкву і польську національність. Підтримка Терлецькому від польської еміграції приходила з т. зв. Hôtel Lambert (Готель Ламбер), тобто з оточення князя Адама Чарторийського. У 1850 р. Терлецький розглядався як один із можливих співвидавців пропагандистської газети українською мовою, видання якої два співробітники Чарторийського — Міхал Чайковський і Францішек Духінський (обидва — уродженці України і переконані українофіли) — планували розпочати у Стамбулі або на о. Корфу[195]. Але Терлецький відчував дедалі більшу нехіть до того, щоб підпорядковувати свою діяльність польським політичним цілям[196]. Помножилося число нападок на Терлецького у польській пресі, що видавалася за кордоном і в Познаньщині, і він змушений був давати спростування і втягуватися у неприємну йому полеміку[197]. Його становище ще більш ускладнювалося тим, що він більше не мав повного довір’я і підтримки з боку Риму. Його колишній зверхник Пій IX, стримуваний досвідом 1848–1849 років, втратив інтерес до інноваційних проектів. Під час повторного візиту Терлецького до Риму папа прийняв його доброзичливо, але не було вже більше розмов про меморандуми 1846 і 1848 років. Те, що раніше Терлецький був фаворитом папи, повинно було викликати багато ревнощів, а його тодішня поведінка сприяла появі нових злостивих почуттів. Циркулярний лист Східного товариства, надісланий за підписом Терлецького східно-католицьким єпископам, містив критику роботи латинських місіонерів на землях східного християнства. Це було старою ідеєю Терлецького, яка була вже у його меморандумі 1846 р. Але тепер всемогутня Конгрегація пропаганди віри образилася на недипломатичну відвертість Терлецького. Йому була оголошена догана, і папському нунцію у Парижі порадили тримати пильне око на Терлецькому і його Східному товаристві[198]. Здається, що на початку 1850-х років його зверхники дивилися на нього як на важку людину і потенційного порушника спокою. Друге Східне товариство, на відміну від першого, Рим лише терпів, але ніколи не схвалював і не надавав офіційного статусу. Отож Терлецький відчув, що ватіканська бюрократія влаштовує обструкцію його зусиллям.

На додачу до всіх цих клопотів Терлецький пережив особисте горе — смерть свого 18-річного сина[199]. Стомившись душею і відчуваючи огиду до нікчемності емігрантського існування, він не мав жодного бажання назавше залишатися у Парижі. Він просив дозволу поїхати до Болгарії місіонером, але з огляду на нестабільну політичну ситуацію на Балканах, спричинену Кримською війною, Конгрегація пропаганди віри йому відмовила[200]. Але Терлецький склав новий план: поселитися серед галицьких українців — людей тієї самої національності і віри, що і він. З