Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

дослідники підходять до февдалізму без упередження, розглядаючи його як один із невід’ємних етапів у формуванні західньої цивілізації. Наприклад, генеза представницьких установлень, парляментарного устрою коріниться в февдалізмі. Февдальна засада, згідно з якою не тільки васали мають обов’язки супроти сюзеренів, але й сюзерени супроти васалів, була вихідним пунктом у постанні модерних конституційно-парляментарних політичних систем. Новітня європейська й північноамериканська свобода є якоюсь мірою нащадком февдалізму. Індивідуальні й корпоративні вольності, що ними за середньовіччя користувалася февдальна знать, були згодом поширені на всіх громадян країни. Це можна простежити на еволюції поняття “джентлмен”, що первісно значило “шляхтич”. Не є теж випадком, що з усіх країн Азії саме Японія, із своєю тубільною февдально-лицарською традицією, зуміла найскорше і найуспішніше ступити на шлях усесторонньої модернізації, зберігаючи при цьому тяглість національного розвитку й без революційного розриву з власним минулим.

Чи можна говорити про февдалізм в історії східного слов’янства? Щодо України — февдальні тенденції помітні за удільного періоду Київської Руси. (Аналогічно до того, як на Заході февдалізм народився з розпаду Франкської імперії Каролінгів.) Ці тенденції посилилися в Галицько-Волинській та, зокрема, в Литовсько-Руській державі[178]. Характерне для українського історичного процесу, що він проходив, хоч із запізненнями та перервами, через ті самі етапи розвитку, що країни Західньої та Центральної Европи. Зате Московщина-Росія ніколи не знала февдалізму. Точніше, його парості були розчавлені опричниною Івана Грозного. Московське “служиле дворянство”, що замінило колишніх напівфевдальних удільних князів і бояр, не становило верстви з февдальним характером. Воно було підкорене безмежній сваволі царів, не користувалося безпекою особи і власности, не посідало корпоративних прав і вольностей, не витворило лицарського етосу, не обмежувало самодержавія. Реформи Петра I — друга після опричнини “революція згори” в російській історії — не змінили нічого істотного у структурі держави й суспільства. Щоправда, перетворення Московського царства на Російську імперію дало останній фасаду — але не більше, як фасаду, — тогочасної європейської абсолютної монархії. Проте було б колосальною помилкою не бачити корінних різниць між европейським абсолютизмом XVI–XVIII століття і російським самодержавством. Таку помилку робить Юрій Лавріненко, коли він уважає Еспанію Филипа II і Росію Олександра I за держави одного типу. Европейські абсолютні монархії, — незважаючи на те, що влада корони не була в них обмежена формальною конституцією, — ніколи не стали деспотіями, у принципі вони завжди залишалися правовими державами. Влада монархів фактично обмежувалася в них корпоративними привілеями станів, провінцій і муніципалітетів, відносно незалежним правосуддям, моральним авторитетом церкви, силою публічної опінії. Цього плюралізму не було в Росії з її всесильним урядом і аморфним, політично пасивним суспільством. Згідно з клясичною дефініцією Михайла Сперанського, російське суспільство складалося тільки з двох шарів: рабів царя, дворян і рабів дворян, селян-кріпаків.

Недавно появилися в англомовній науковій літературі водночас дві великі праці узагальнюючого характеру про історію дореволюційної Росії, “Росія за старого режиму” Ричарда Пайпса та “Російська традиція” Тібора Самуелі[179]. Книги постали незалежно одна від одної й написані з різних методичних позицій, але вони пропонують аналогічні, майже однакові, висновки в кардинальних питаннях стосовно структури російського історичного розвитку та традиційного типу російського політико-суспільного устрою. Пайпс і Самуелі однозгідні в тому, що в Росії ніколи не було февдалізму, не тільки за імперського, але також і за московського періоду. Обидва учені думають, що устроєвий тип російської державности був глибоко відмінний від європейських зразків, не зважаючи на те, що від Петра I Росія ступила на шлях “узахіднення”. Обидва дуже подібно характеризують цей російський традиційний устроєвий тип, хоч користуються різними термінами: Пайпс говорить про “патримоніяльний режим” (себто такий, в якому монарх є “государем”, іншими словами господарем-власником усієї держави й її населення), а Самуелі про “азіятську деспотію” (себто про устрій того самого типу, що його від древніх часів репрезентували великі імперії Сходу). Врешті, обидва історики стверджують одноголосно, що в течії цієї традиції перебували й російські, й революційні середовища XIX і раннього XX століття. Російські революціонери черпали свою ідеологію з Заходу, але щодо своїх організаційних прийомів, метод дії та усієї своєї політичної культури вони були рідними синами “патримоніяльного режиму”, чи пак “азіятської деспотії”. Про це свідчила їх байдужість, а то й ворожість до конституціоналізму й парляментаризму, брак розуміння для правопорядку й індивідуальних вольностей, сектантський фанатизм і нетерпимість, культ революційного насильства, нахил до диктатури й авторитаризму, а також своєрідний національний месіанізм.

Інтерпретації російської історії, пропоновані Пайпсом і Самуелі, вже встигли викликати жваву дискусію в наукових колах. А втім для українського читача їхні висновки не повинні бути несподіваним відкриттям. Подібні думки вже давно висловлювали українські історики й політичні мислителі, зокрема Костомаров, Драгоманов, Кістяковський і Липинський.

Щойно тепер стає ясним, чому кремлівським ідеологам і пропагандистам так залежить на тому, щоб довести факт існування февдалізму в Росії, чому ця теза користується в радянській історіографії авторитетом офіційної догми. Коли прийняти, що дореформна Росія не була февдальною, то це виявляє теоретичну неспроможність марксистської історіософії. Бо Росія, що ніколи не була ані рабовласницькою, ані февдальною, ані не встигла стати послідовно капіталістично-буржуазною (хоч могла посідати окремі риси, притаманні цим формаціям), просто не вміщається в марксистську однолінеарну схему історичного розвитку. Щоб якось обійти цю трудність, провідний радянський історик 1920-их років Михайло Покровський намагався обгрунтувати тезу, що в Росії вже в кінці XVI–XVIII ст. панував т. зв. “торговельний капіталізм”. Але кінець кінцем парадоксальна й непереконлива концепція Покровського була закинена на користь менш фантастичної, хоча теж штучної й натягненої, “февдальної тези”, що залишається обов’язковою дотепер. Варто підкреслити, що така сама історична трудність виринає для марксистської історичної науки й у зв’язку з такими країнами й державами Сходу, як, наприклад, арабський халіфат, Османська імперія, Індія під панування могульської династії, а передусім традиційний Китай. Їх усіх проголошено “февдальними”, хоч для безстороннього дослідника ясно, що вони не мали нічого спільного із автентичним февдалізмом, який знаходимо в середньовічній Европі.

З цим щільно пов’язана друга проблема. Якщо прийняти, що в Росії існував февдалізм, а після нього капіталізм, тоді з цього слідує, — згідно з логікою Марксової схеми, — що Жовтнева революція була “соціялістичною”. Така інтерпретація ставить Росію-СРСР в авангарді загальнолюдського прогресу. Коли ж, навпаки, вийти від заложення. що в Росії февдалізму ніколи не було, ані що справжній капіталізм не встиг у ній розвинутися, — то це неминуче міняє розуміння сутности Жовтневої революції. Тоді доводиться визнати, що більшовицький переворот взагалі не був ніякою “соціялістичною революцією”, хоч його вожді користувалися соціялістичними гаслами. Установлення радянського режиму не було вислідом універсальних