Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

Заслуга Лавріненка в тому, що він пригадав нашій громадськості Каразина та звернув увагу на важливу проблему початків українського національного відродження. Тому можна книжку порекомендувати любителям української історії та, зокрема, всім, що цікавляться питаннями історії культури й суспільно-політичної думки. Проте праця має низку суперечливих тверджень, сумнівних інтерпретацій та фактичних і методологічних прогріхів, що їх постараємося нижче докладно розглянути.

Якщо вірити Лавріненкові, Василь Каразин був мало не головним надхненником і рушієм ліберальних реформ у Російській імперії за перших років панування Олександра I (стор. 22–23). Це твердження зовсім не обгрунтоване. Щоправда, упродовж відносно недовгого часу, приблизно трьох років, Каразин мав доступ до царя, але він ніколи не належав до т. зв. “Комітету суспільного порятунку”, себто до гурта найближчих дорадників і співробітників Олександра I. Не годиться ставити Каразина, як це робить Лавріненко, на одну дошку з Михайлом Сперанським. Останній став міністром і впродовж кількох років керував фактично внутрішньою політикою й законодавством імперії — роля, на яку Каразин аж ніяк не міг претендувати.

Лавріненко намагається показати свого героя досконалим політиком, який ніколи не робив помилок. У нас склався інший погляд про Каразина. Бачимо в ньому ініціятивного й енергійного діяча, що жертвенно трудився для загального добра, але який мав нахил до тактичних промахів. Уже перший біограф Каразина, що писав у середині XIX століття, каже про нього таке: “Після своїх перших успіхів [при царському дворі] він скоро зробився такий задиркуватий, такий відірваний від грунту, на якому стояв, що вистачило маленької інтриги його ворогів, щоб його зім’яти й показати государеві, який йому довіряв, у найгіршому вигляді”[164]. Каразин попав у неласку не тому, що Олександр змінив курс своєї політики на реакційний (як сугерує Лавріненко), але таки через власний нетакт та перевищення компетенцій. Це, очевидно, не принижує Каразина морально, але розумний політик таких фальшивих кроків не робить. Здається, що близький до правди сучасний англійський історик, Гю Сітон-Вотсон, який про заходи Каразина у зв’язку із заснуванням Харківського університету сказав наступне: “Ця трагікомічна історія надмірного ентузіязму, невиразних обіцянок, нереальних помислів і бюрократичної обструкції завершилася скромним успіхом”[165].

Лавріненко не тільки прибільшує історичне значення свого героя в загальноімперському масштабі та ідеалізує його характер, але й неправильно представляє його світогляд. Він змальовує його як національно свідомого українського патріота, приблизно в теперішньому значенні цього поняття. Але перед нами текст статті Каразина 1818 року п. з. “Про справжню й фальшиву любов до батьківщини”[166]. У ній Каразин виразно говорить про Росію як про свою батьківщину, а згадуючи Петра I величає його “нашим Петром”. З другого боку, можна б навести й місця з писань Каразина, де він висловлює свою любов до України. Але якщо це читати в контексті, виявляється, що його “Україна” — це Слобожанщина (в тогочасній офіційній термінології, Слобідсько-Українська губернія) й тільки Слобожанщина. Іншими словами, з Каразина був державний патріот Росії й льокальний, або регіональний патріот Слобідської України. Нема ніяких даних, які вказували б на те, що у своїй самосвідомості він відчував якийсь конфлікт між цими двома патріотизмами. Треба мати на увазі, що життя Каразина припадало на переходову добу між занепадом козацької України та зародженням новітньої української нації. Тому дошукуватися в ньому модерної української національної свідомости, яка тоді взагалі ще не існувала, — це анахронізм.

Згідно з тодішньою російською освітньою системою, університети здійснювали нагляд над усім шкільництвом у межах своїх “учбових округ”. Говорячи про Харківську учбову округу, Лавріненко підкреслює, що вона “охопила чи не більшу частину всіх етнографічних територій підросійської частини України” (стор. 96). Він продовжує: “Характерне те, що до Харківської (за територією її можна б умовно назвати Українською) учбової округи увійшли також ті прикордонні російські губернії (Орловська, Воронізька, окремо — земля Війська Донського), де українське населення становило значну й масивну меншину”. Але як тоді пояснити, що з Харківської учбової округи виключене ціле Правобережжя (яке належало до Віленської округи), а зате приєднано до неї Орловську губернію, де українського населення ніколи не було? Дозволяємо собі сумніватися, чи петербурзькі бюрократи, які накреслювали границі учбових округів, турбувалися про те, щоб Харківській окрузі надати однорідно український етнічний характер. Ця справа не мала істотного значення і для самого Каразина, бо, як бачитимемо далі, він спричинився до того, що Правобережжя опинилося в межах Віленської учбової округи. Міркування етнічного порядку взагалі не були притаманні державним мужам і політикам початку XIX століття У своїх територіяльних анексіях і творенні сателітних держав Наполеон не керувався етнічними критеріями. Не керувалися ними й миротворці Віденського конгресу 1814–15 років.

Юрій Лавріненко модернізує Каразина, приписуючи йому етнічну українську національну свідомість. Одночасно він намагається пов’язати його з т. зв. “українською ірредентою” кінця XVIII — початку XIX століття. Тут викликає застереження сам термін “ірредента”, що під ним розуміють звичайно тільки ті національно-визвольні рухи, які, по-перше, прямували до повної самостійности своїх країн, та, по-друге? ішли до цієї мети шляхом збройної боротьби, національної революції. А тим часом українські патріоти тієї доби не думали про радикальний розрив з Російською імперією, ані не зчиняли повстань. Тому вважаємо доцільнішим говорити не про “українську ірреденту”, але, менше бундючно, про “український автономізм” кінця XVIII — початку XIX століття. Проте суть справи не в термінології, але в тому, чи можна Каразина вважати причетним до тих, що з них вийшов відомий історико-політичний трактат “Історія русів”, написаний десь на переломі XVIII–XIX століття. Лавріненко категорично твердить, що середовище автономістів (яких він неправильно називає “ірредентистами”) становило клімат молодости Каразина, політичний світогляд якого буцімто сформувався під цим впливом (стор. 78–93). Але це твердження не підкріплене ніякими емпіричними доказами та внутрішньо мало правдоподібне.

Наші патріоти кінця XVIII — початку XIX століття мислили не етнічними, а історично-правними категоріями. Вони прагнули, щоб “Малоросії” були повернені її права та вольності, гарантовані Переяславською умовою; їх ідеалом була віднова автономії Гетьманщини приблизно в таких формах, як вона існувала до централістичних реформ Катерини II. Але ж бо чинність Переяславської умови не поширювалася на Слобожанщину, яка ніколи не входила до складу держави Війська Запорозького, що виникла у висліді визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Незважаючи на те, що обидві територіяльні одиниці, Гетьманщина-“Малоросія” та Слобожанщина-“Україна”, були заселені одним народом та що в них існували подібні суспільні відносини, вони посідали різний державно-правний статус. Тоді як Гетьманщина зберігала до другої половини XVIII ст. прикмети автономної держави, хоч і під зверхністю династії Романових, Слобожанщина від початку належала до Московського царства.