Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

(русинів, за тодішньою термінологією). Але такий погляд тільки частково правдивий. Бо 1848 рік не висунув на чоло українського громадства якоїсь нової суспільної групи. Лідери Головної Руської Ради були представниками тієї “попівської аристократії”, що формувалася в Галичині від часу Марії Терезії й Иосифа II. Загальноавстрійська революція, що докотилася й до Галичини, тільки розрухала цю “тверду Русь” і дала їй нагоду себе політично виявити: саме організація Ради як національної репрезентації, парламентарний дебют у Відні та Кромержижі, участь у Слов’янському з’їзді у Празі і т. д. Головну Руську Раду часто ставлять поруч Кирило-Методіївського братства. Але така паралеля тільки поверхова. Київське братство являло собою і щодо соціяльного обличчя, і щодо ідейного озброєння новий старт; львівська Рада таким не була. Основна різниця полягала не в тому, що одна організація діяла явно і, дякуючи тодішній кон’юнктурі, навіть користувалася опікою австрійських властей, тоді як друга мусіла ховатися в підпілля перед недрімним оком царської поліції. Але про справжню паралелю можна б говорити хіба тоді, коли б у 1840-их роках існувала на Наддніпрянщині організація, що відстоювала б українську справу з позицій традицій і інтересів шляхетсько-дворянської верстви. Цього, як відомо, не було.

У світогляді галицького народовецького табору, що сформувався в 1860-их роках, міцно бриніла антиклерикальна струна. Це не було відкидання релігії як такої, і тому цього явища не слід змішувати з філософським вільнодумством, що прийшло до голосу щойно пізніше, у поколінні Франка, і своїм засягом обмежувалося вузьким колом людей, тоді як антиклерикалізм, безперечно, був явищем масовим. Це був ресантимент проти гегемонії “попів”, проти претенсій “святоюрців” на монополію представництва української справи Народовці протестували проти кастової виключности та егоїзму “святоюрців-старорусинів”, проти їх сервілізму перед Віднем та оглядання в бік Москви, проти забуття господарських і освітніх потреб селянства та проти їхніх панських примх (наприклад, насаджування т. зв. язичія, як уявного “літературного язика вищого стилю”). Все це точна паралеля до гострих обвинувачень, що їх проти своїх “панів” підіймали наддніпрянські народники, наприклад, негативне ставлення до козацької старшини у творах народницьких істориків Костомарова й Лазаревського, безпощадна критика польсько-української шляхти з боку хлопоманів, очолених Антоновичем, тощо. Все ж розвиток пішов у Галичині іншим шляхом; він довів не до вилучення старої провідної верстви з української спільноти, але до такої диференціяції, що в ній було можливе співжиття старих і нових громадських сил у межах одного національного організму. Треба звернути увагу на факт, що від самого початку існування народовецького табору в його рядах знайшлися й представники духовенства, що не могло не притуплювати вістря народовецького антиклерикалізму. Поки що такі репрезентативні священики-народовці, як, наприклад, Степан Качала і Данило Танячкевич, творили меншість серед своєї верстви, що серед неї верховодили святоюрські “зубри”. Але кінець кінцем уклався, силою історичного розвитку, такий компроміс: наростання світської інтелігенції та загальна демократизація й ляїцизація громадського життя ступнево відсунули “попівську аристократію” від політичного проводу; духовенство прийняло модерну українську національну ідеологію, що проти неї воно у своїй масі так довго боронилося в ім’я архаїчного “старорусинства”; з другого боку, нова націонал-демократична й радикальна інтелігенція (яка, до речі, у великій частині складалася з синів священичих родин) прийшла до висновку, що церква в Галичині є всенародною цінністю і співучасть членів духовного стану в політичному й культурному житті національної спільноти є бажаною й легітимною.

Подібно перехід від етапу народництва до модернізму прийняв у Галичині вигляд перегрупування та диференціяції суспільних сил, без перериву в тяглості національного становлення. Загальновідоме, яким запеклим був у другій половині 70-их та 80-их років конфлікт між радикально-прогресивною групою Франка та “офіційними” народовцями, які в той час встигли вже значно оконсервативитися. Але в 1890-их роках цей конфлікт вилився в синтезу, що, без сумніву, являла собою новий, вищий щабель у розвитку всієї спільноти. Цю синтезу характеризували дві риси: постання великої Націонал-демократичної партії, що об’єднала в собі омолоджених народовців з більш поміркованим крилом радикалів, включаючи самого Франка; витворення двопартійної системи, що в ній провідна Націонал-демократична партія стимулювалася й рівноважилася опозицією Радикальної партії. Це були внутрішні передумови, що уможливлювали започаткування генерального наступу проти заборол польського режиму в Галичині.

КАРАЗИН I ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ{64}

Героєм рецензованої книжки Юрія Лавріненка[163]{65} є Василь Назарович Каразин (1773–1842), цікава і впливова, а при цьому дещо призабута постать нашої історії. Предки Каразина по батькові були балканськими виходцями (греками або південними слов’янами), які в XVIII столітті переселилися на Україну. По материнській лінії він був пов’язаний з провідними старшино-шляхетськими родами Слобожанщини. Василь Каразин був заможним землевласником і всесторонньо обдаровоною, освіченою, гуманною й підприємливою людиною, що пробувала своїх сил у різних ділянках. У своєму маєтку він заводив новаторські методи сільського господарства, дбаючи водночас про те, щоб поліпшити правне й економічне становище селян-кріпаків. З нього був дослідник і винахідник у царині природознавства й техніки, що стояв на висоті тодішньої науки. Він залишив по собі багату публіцистичну й епістолярну спадщину, — звичайно, російською мовою. Але найбільше вікопомним ділом життя та історичною заслугою Каразина було заснування Харківського університету. Використовуючи особисту близькість до імператора Олександра I (1801–1825) у перші роки його володарювання, Каразин добився дозволу на відкриття університету в столиці Слобожанщини. Кошти на це зібрало, знову ж таки за його ініціятивою, місцеве дворянство й купецтво.

Харківський університет, урочисто відкритий у 1805 році, був першим новітнім вищим навчальним і науковим закладом на землях підросійської України. Наявність університету зробила з Харкова — на той час малого провінційного міста — важливий культурний центр, з якого власне й почалося українське національне відродження. Книжка Лавріненка має дві теми, що переплітаються: розділи біографічного характеру, присвячені Каразинові, чергуються з розділами про харківські журнали й літературні альманахи, про “Харківську школу романтиків” та інші культурні й суспільні події першої третини XIX віку.

Праця написана з притаманними Юрієві Лавріненкові темпераментом і стилістичним хистом; своєю формою вона є не систематичною науковою монографією, але радше, як сказано в передмові, публіцистичним есеєм. Відчувається, що автор вклав у цей твір багато серця. Якщо не помиляємося, Лавріненко під кінець 1920-х років саме в Харкові починав свою діяльність як літературний критик і публіцист. У той час Харків був столицею Радянської України та, вдруге у своїй історії, центром українського культурного життя. Можна здогадуватися, що даною працею автор хотів сплатити борг вдячности містові своєї молодости. Недаремно в “Епілозі” він поріявнює Каразина з іншим славним харків’янином, Миколою Хвильовим, провідною постаттю “розстріляного