Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
Чи й які можливості існують для вивчення історії 19 ст. на еміграції? Неправильною була б думка, що з уваги на брак доступу до першоджерел поза межами батьківщини годі працювати над темами з нашої історії тієї доби. По-перше, існують не використані досі важливі закордонні архівні матеріали. Тут на першому місці треба згадати Ватиканський та Віденський архіви. По-друге, видані, але науково досі належно не використані матеріали такі обширні, що тут є поле діяльности для не одного дослідника. Правда, що еміграційна обстановка назагал більше сприяє узагальнююче-синтетичним, ніж джерельно-“фактологічним” студіям. Але ж внутрішній стан дисципліни, що про неї тут мовиться, такий, що вона нині рішуче дозріла для синтетичних схоплень. У порівнянні з своїм радянським колегою еміграційний український дослідник над 19 століттям, хоч обтяжений утрудненим доступом до джерел та поставлений у гірші матеріальні умови, користується двома велетенськими перевагами: свободою та прямим зв’язком з світом наукової думки Заходу. Треба тільки хотіти і вміти ці переваги капіталізувати.
Проблематика історії 19 ст. має, попри свій суто науковий інтерес, також безперечне громадське значення. Чей же йдеться тут про питання генези модерного українства! Ці речі переплітаються з центральними ідейними комплексами нашого національного самопізнання. На еміграцію, як на носія вільної української мислі, падає обов’язок протиставитися систематичним фальшуванням нашої історії, головне нової, що їх практикують більшовики. Студії над 19 ст. важливі й тим, що вони можуть дати фаховим колам Заходу уявлення про історичні корені сучасної України; західні експерти, виховані на російській великодержавній схемі історії східнього слов’янства, цих коренів не знають, і це одна з основних причин, чому їм так трудно сприймати думку про органічність і серйозність української справи.
Але додаймо на цьому місці одне застереження: щоб належно вив’язатися з свого завдання, дослідник українського 19 ст. мусить перебороти в собі нахили до суб’єктивно-романтичного трактування своєї теми. Чим менше в його писаннях буде “патріотичної” емоційности й тенденційности, тим більша буде їхня наукова стійкість і, до речі, на довшу мету й їхній політичний ефект. В межах своєї теми історик мусить намагатися відтворити минуле, яким воно справді було, згідно з реальною причиновою пов’язаністю подій. Хто добирає факти односторонньо, щоб довести наперед поставлену тезу, той за своєю ментальністю не історик, а пропагандист.
* * *
Завдання цієї статті — обговорити деякі формальні аспекти української історії 19 ст. Очевидно, “форма” і “зміст” в історичному процесі невіддільні; проте відчуваємо їх як два різні аспекти однієї дійности. До “змістового аспекту”, наприклад, віднесено питання про “рушійні сили” історії. Знов же під “формальним аспектом” розуміємо в першу чергу питання “історичної таксономії”. (У природничих науках, таксономія — дисципліна про принципи й закономірність клясифікування тварин і рослин).
Кількість історичних “фактів” — безмежна. Щоб не загубитися в цьому хаосі, дослідник мусить дотримуватись певних порядкуючих критеріїв, наприклад, періодизаційної схеми. У практиці історик часто не усвідомлює собі своїх порядкуючих критеріїв; він іде шляхом, протертим попередниками, і традиційну схему сприймає як самозрозумілу. Однак у розвитку історичної думки раз-у-раз виринає конечність ревізії таксономічних принципів. Наприклад, такі поняття, як “середньовіччя”, “Ренесанс” тощо, зовсім не такі ясні і прості, як може здаватися непосвяченому. Зокрема, в молодій області історичних дослідів, що нею є історія 19 ст., яка являє собою непроглядне поле, наїжачене різними інтелектуальними вовчими ямами, справа порядкуючих критеріїв заслуговує на спеціальну увагу.
II. ХРОНОЛОГІЧНА СХЕМА
Який часовий зміст вкладаємо в поняття — “українське 19 століття”? Якщо розуміти це не календарно, але як історичну добу, тоді доводиться почати від ствердження, що воно тривало довше, ніж сто років: не від 1800 до 1900, а від 1780-их років до 1914. Іншими словами, українське 19 століття охоплює час приблизно 130 років, від кінця козацької державности до першої світової війни. Нашим завданням буде спочатку визначити початок і кінець доби, а потім перейти до її внутрішньої періодизації, себто до поділу 19 століття на коротші епохи.
Події, які знаменують кінець “старого режиму”, це великі здвиги, що наступили у Східній Європі, зокрема на українських землях, в останній третині 18 ст., а з другого боку, одночасна ліквідація козацької автономної державности, себто Запоріжжя й Гетьманщини. Згадані міжнародні події — це поділи Польщі — перший (1772), що передав Галичину Австрії, та другий (1793) і третій (1795), що поширили владу Росії на Правобережжя — та великі російсько-турецькі війни часів цариці Катерини II, що в їх висліді весь північний берег Чорного моря був опанований Російською імперією (Кучук-Кайнарджійський мир 1774, що ним Росія анектувала Озів, Керч і землі між Дністром і Богом; анексія Криму 1783; Яський мир 1791, що пересунув границю до Дністра). Територіяльний уклад, що утворився на українських землях під кінець 18 ст., перетривав, із незначними змінами, аж до першої світової війни. Щодо ліквідації козацького самоврядування, то вона не наступила відразу, а розтягнулася на приблизно два десятиліття. Коли б ми мали тут зупинитися на якійсь одній даті, як на межовій, то нею не буде ані примусове зречення останнього гетьмана, Кирила Розумовського (1764), ані навіть зруйнування Запорізької Січі (1775). Щойно скасування полкового устрою Гетьманщини й поширення на її територію загальноросійської адміністративно-провінційної організації (1781), заведення на Україні кріпаччини на московський лад (1783) та надання колишній козацькій старшині прав російського дворянства (1785) — допіру сукупність цих трьох факторів створювала історичний перелім, який остаточно й безповоротно закінчував козацьку добу.
Однак треба тямити, що те, що мало вирішальне значення, це не так згадані події зверхнього порядку, як внутрішній переворот у
