Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
Від часів Шевченка та кирило-методіївців соціяльний елемент відогравав велетенську ролю в ідеології українського руху, що в ній протест проти соціяльної кривди звучав щонайменше з рівною силою, як і проти національного поневолення. В добу модернізму ця стара соціяльна тенденція набирала виразно соціялістичного обличчя. Молодше покоління української інтелігенції стало майже поголовно соціялістичним. Можна тут навіть говорити про своєрідну ідеологічну моду, яка в багатьох випадках залишалася тільки поверховим і минущим молодечим захопленням. Однак, за цим стояли й поважні об’єктивні фактори: загострення соціяльних протиріч у країні в наслідок пролетаризації малоземельного селянства та розвитку індустрії. Отже постав реальний грунт, що сприяв поширенню соціялістичної течії. Але українська соціял-демократія, що перебувала у стадії формування, не спромоглися створити власної програми, припасованої до специфічно українських обставин, що виразно відмежовувала б український соціялізм від російського. Багатонадійний зародок оригінальної української школи в соціялізмі постав був уже на переломі 70-их і 80-их років у наслідок піонерської праці Драгоманова та його друзів — Сергія Подолинського та Миколи Зібера. Але еміграційний характер цієї групи та розрив між Драгомановим і київською Громадою в половині 80-их років довели до того, що коли українство знову підняло голову в Російській імперії, молодше покоління не продовжувало започаткованої Драгомановим лінії, а зачерпнуло з російських джерел готові формули міжнародного соціялізму. Одним з результатів цього російського впливу було недостатнє зрозуміння вартости політичної свободи та конституційного правопорядку. За інший від’ємний наслідок треба вважати той факт, що українські соціялісти не знали як слід, як зінтегрувати соціяльно-економічний та національний боки своєї програми. Марксизм назагал, а його російський різновид зокрема, не надавав належної ваги тим питанням, що найбільше пекли українців як членів поневоленої нації. Це, очевидно, не значить, що українці, які наверталися на марксистську віру, через це втратили свій патріотизм. Але в їхньому мисленні утворювалася неперетравлена мішанина формул упрошеного марксизму з наївно-романтичним патріотизмом. На політичну сцену виходить тип революційного юнака з “Комуністичним маніфестом” в одній кишені й “Кобзарем” у другій. Щоправда, талановитий Микола Порш, ідейний лідер УСДРП, намагався пристосувати марксизм до місцевих обставин, боронячи програму української автономії з соціялістичних позицій. Але назагал молоде покоління соціялістів, що було найбільш динамічною силою в тодішньому українстві, відзначалося хаотичністю мислення, разом з якою йшла велика емоційна побудливість; така сполука робила з цих людей знаменитих агітаторів, здатних розбурхати маси, але не робила з них розумних і відповідальних політичних провідників. Типовою постаттю був тут Володимир Винниченко. Ці риси, — що пояснювалися молодечістю того середовища та браком заокругленої освіти й практичного досвіду, — були досить нешкідливі, як довго завдання було переважно негативне: підважувати фундаменти царизму. Можна було сподіватися, що багато з тих дитячих хвороб відпаде у процесі особистого та громадського дозрівання. Ніхто не міг знати зарані, перед якими величезними та страшенно трудними проблемами буде поставлене українство через раптову кризу імперії в 1917 році.
Епоха напередодні першої світової війни, мабуть, найщасливіша в новітній українській історії. Це була доба безперервного й всестороннього українського підйому. Перешкоди, що їх доводилося зустрічати на шляху, були настільки сильні, щоб стимулювати дух боротьби, але не в тій мірі, щоб стримувати рух вперед. Якщо знищення козацької державности й русифікація козацької аристократії вивели були Україну з числа націй і знизили її до рівня політично аморфної етнографічної маси, то тепер з цієї маси починає підійматися нова українська нація. Але великий обшир українських земель, чисельність населення, складність внутрішніх і міжнародних проблем, зв’язаних з українським самовизначенням, жорстокі переслідування російським урядом та деспотичний характер імперії, що заглушував громадську самодіяльність, — усе це робило шлях національного відродження України довшим і труднішим, ніж в інших народів Середньої та Східньої Європи, що стояли перед аналогічними завданнями. Коли вибухнула перша світова війна, українство в Росії вже являло собою реальну силу, але воно ще не встигло перетворитися з “національного руху” на націю в повному значенні слова, якими в той час були, наприклад, поляки, чехи, фіни. Модерна українська нація народилася під час революції.
IV. ПОГЛЯД НАЗАД
Політична, а згодом і культурна русифікація колишньої козацької старшини наприкінці 18 ст. творить зворотну точку в історії української національної свідомости. В добу, коли громадянства ще репрезентувалися своїми аристократіями, це означало перерив у національному існуванні України. Слідом за цим прийшло відчуження між народною масою й провідною верствою, що перестала служити інтересам рідного краю. Це відчуження еліти від маси засуджувало першу на політичне безсилля, а другу позбавляло конечних культурних послуг. Аж до 1917 року головною проблемою української свідомости було змагання двох течій серед самого громадянства України: одної, “малоросійської”, що не бачила іншого виходу, як поглиблення та закріплення єдности з Москвою, та другої, “свідомого українства”, що прагнула до збереження та віднови української самобутности. Звичайно, цей змаг не відбувався в умовах вільної конкуренції, де вирішували б настанови самої української громадськости. Бо за “малоросійським” табором стояла підтримка адміністративного апарату могутньої імперії, тоді як український національний табір зазнавав постійних обмежень і переслідувань. А втім, протягом 19 ст. між обома крайніми позиціями існувала ціла гама переходових
