Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

Лавріненкова прикра помилка не випадкова. Вона витікає з певної апріорної настанови: бажання всякою ціною змалювати російську державність у можливо найтемніших кольорах. Але така тенденційність шкодить історичному пізнанню, зводячи його на манівці Ось ще один приклад.

Лавріненко раз-у-раз сплутує й ототожнює “аракчеєвщину” з “політикою офіційної народности”. У дійсності ці явища хронологічно відокремлені й віддзеркалюють різні етапи в політиці російського самодержавства Пам’ять графа А. Аракчеєва, фаворита Олександра I, зв’язана передусім із сумнозвісними “військовими поселеннями”, що про них чимало говорить у своїй праці Лавріненко. Але зі смертю Олександра I Аракчеєв пішов у відставку. “Політика офіційної народности” почалася щойно сім років пізніше, коли в 1832 році міністер освіти, С. С. Уваров у рапорті до царя Миколи I сформулював принципи “православія, самодержавія й народности”, як три ідейні стовпи, на яких тримається Росія. Проголошення програми “офіційної народности” було, безперечно, відповіддю царського уряду на польське повстання 1830–31 років та являло собою намагання знешкідливити національні ідеї, які на той час починали помітно проникати до імперії. Хтось міг би сказати, що й “аракчеєвщина”, й програма “офіційної народности” — це тільки епізоди чи аспекти в політиці російського самодержавства. Не заперечуємо цього. Але запитаємося: чи вже за Олександра I царський уряд провадив політику русифікації щодо підвладних йому народів? Цього погляду дотримується Лавріненко, і саме тому він замазує грань між “аракчеєвщиною” й “офіційною народністю”, пересуваючи назад хронологічні межі останньої. Але історичні факти доводять щось інше.

З шістьох університетів, чинних на території імперії за Олександра I, у двох навчання провадилося неросійськими мовами: в Дорпатському німецькою, а в Віленському польською. Двом країнам, приєднаним до імперії за свого панування, Польському королівству й великому князівству Фінляндському, цар Олександр надав широку автономію державного характеру. У Варшаві постав польський університет (якого там не було за старої Речі Посполитої), а в Або (Турку) продовжував існувати університет із шведською мовою (згодом перенесений до Гельсінгфорса). Якщо додати університети Польщі й Фінляндії до тих, що працювали на території властивої Російської імперії, дійдемо до загального числа вісьмох, що з них рівно половина не були російськомовними. Чи це свідчить про русифікаційну політику?

Правління Олександра I мало скоріше імперський, у багатьох відношеннях навіть космополітичний, ніж національно-російський характер. І це не змінилося навіть тоді, коли після закінчення наполеонівських війн і Віденського конгресу (1815) політика імператора переорієнтувалася ступнево з відносно ліберального на консервативний, чи реакційний, курс. Т. зв. “Священний союз”, автором якого був Олександер, становив своєрідний Інтернаціонал монархів, ціллю якого було підпорядкувати партикулярні інтереси європейських держав, не виключаючи самої Росії, певним універсальним принципам. Незважаючи на всю гидотність “аракчеєвщини”, вона не була носієм русифікації. Не згадуючи про автономну Фінляндію й Польщу, у прибалтицьких губерніях у місцевій адміністрації, судах і школах панівною залишилася німецька мова, а в губерніях т. зв. “Західньої Росії” (себто Литви, Білорусії і Правобережної України) — польська Важливий польський освітній і культурний центр на Волині, Кременецький ліцей, — заснований у 1805 році, себто одночасно з Харківським університетом, — продовжував існувати до 1831 року, коли його закрито у зв’язку з польським повстанням.

Щоправда, з відносного лібералізму режиму Олександра I щодо неросійських народів користали безпосередньо тільки т. зв. “історичні нації”, себто такі, що були репрезентовані традиційними вищими суспільними верствами, земельною шляхтою і міським патриціятом. На даному етапі історичного розвитку це було зовсім природне. Наприклад, в автономній Фінляндії офіційною мовою була шведська, а фінська, що нею говорила величезна більшість населення, вважалася селянським діалектом. Нікому навіть на думку не приходило, що у Дорпатському університеті навчання могло проводитися по-естонському, у Віленському — по-литовському, а в Харківському — по-українському. А втім наявність вищих наукових навчальних закладів сприяла посередньо також розвиткові місцевих, народних мов і культур. Тому було зовсім закономірним, що створення російського університету зробило з Харкова огнище українського відродження. Подібно початки литовського й білоруського відродження пов’язані з польським Віленським університетом.

Сподіваюся, що читачі не зрозуміють фальшиво цих висновків. Аж ніяк не збираюся виступати в ролі апологета колишньої Російської імперії. Покійний проф. Дмитро Чижевський раз сказав у приватній розмові авторові цих рядків: “Історія Росії це суцільне божевілля, з короткими “lucida intervalla”. Підписуюся під цими золотими словами. Проте не можна не застерегтися проти методи, якої в писанні історії дотримується Юрій Лавріненко. Ця метода полягає на змазуванні нюансів та на оперуванні біло-чорними контрастами: з одного боку, іконописний український національний герой, Василь Назарович Каразин, що на його портреті, підмальованому згідно з ідеологічними смаками нашої доби, не можна знайти найменшої тіні; з другого боку, російська тьма кромішня, в якій всі коти чорні.

За джерельну базу Лавріненкової студії править виключно “вітчизняна” (кажучи радянським жаргоном) література, переважно дореволюційного часу. Автор дійсно завдав собі чимало труду, щоб із старих книг і періодиків призбирати дані про Каразина й харківське культурне життя початку XIX ст., і ця пророблена ним праця заслуговує на визнання При цьому, однак, він цілком вилишив західню наукову літературу[170].

Чи учені Заходу взагалі досліджували проблеми, що цікавлять Лавріненка? Таких праць не багато, але вони існують. Так, у провідному американському слов’янознавчому журналі, “Slavic Review”, перед декількома роками появилася солідна стаття Джеймса Флинна, п. з. “В. Н. Каразин, дворянство і Харківський університет”[171]. У цій статті знаходимо одну цінну інформацію, що проливає світло на національно-політичну позицію Каразина. Даємо слово Флиннові:

“Комісія для плянування шкільництва” при Міністерстві народної освіти, що її очолював Каразин, ухвалила, що [в імперії] повинно бути шість університетів. Більшість професійних діячів освіти вважала, що на Україні кращим місцем для університету був би Київ, але князь Адам Чарторийський підтримав Каразина, й удвійку вони здолали переперти згоду комісії на університет у Харкові. Чарторийський був особливо зацікавлений у створенні університету в Вільні й думав, що коли б такий був у Києві, це могло б перешкодити його плянам”[172].

Тут напрошуються деякі коментарі. З уваги на своє центральне географічне положення, славне історичне минуле та ще свіжі традиції Києво-Могилянської академії, Київ безумовно краще надавався на осідок університету, ніж периферійний Харків. Цього не могли не бачити навіть російські бюрократи, що входили до складу міністерської комісії. Не треба доводити, що український національний інтерес вимагав би дати перевагу Києву. Постання університету в Києві вже в перших роках XIX ст. було б напевне поважно приспішило українське відродження. Зокрема, воно об’єднало б Право- і Лівобережну Україну та підкопало б польські впливи на Правобережжі. Тому князь Чарторийський мав