Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
Повертаючися до Юрія Лавріненка, ставимо йому в догану не те, що він приймає офіційну радянську тезу щодо існування февдалізму в дореформній Росії, але те, що він це робить несвідомо й некритично. Не було б ніякого лиха в тому, коли б Лавріненко вважав, що в даному питанні радянська інтерпретація згідна з об’єктивною правдою. Вільна думка, що не може примиритися з догматичним характером марксо-ленінського вчення, не робить собі правила й з того, щоб у кожному випадку доконче говорити щось протилежне, ніж радянські ідеологи; вона не боїться визнати, що іноді вони можуть мати рацію. Але дослідник, що не належить до “віруючих”, має обов’язок бути повсякчасно критичним. Коли він сприймає якусь тезу, концепцію, інтерпретацію — він мусить знати, чому він це робить, він мусить зважити аргументи “за” і “проти”. Тоді він залишиться духовно незалежним. Небезпечна ситуація починається тоді, коли науковець або публіцист, сам цього недобачаючи, стає жертвою підступної ідеологічної маніпуляції.
Не можна брати за зле нашим підрадянським землякам, коли вони, не виключаючи дисидентів, часто годуються відпадками з кремлівської ідеологічної кухні (див. “марксизм” І. Дзюби, М. Руденка, Л. Плюща). Вони це роблять задля свідомої чи підсвідомої мімікрії, а часами просто тому, що, бувши відрізані від світу, хоч-не-хоч користуються тим інтелектуальним матеріялом, який їм доступний. Зате від українських культурних працівників діяспори маємо право чекати, що вони, коли висловлюються з приводу якогось суперечливого питання, не нехтували здобутками світової науки й не повторювали безкритично формул, які, з уваги на їх нечисте джерело, слід було б радше сприймати з принциповим недовір’ям. А втім, це явище в нашій історії не нове. Ще сто років тому Михайло Драгоманів звернув увагу на парадоксальний факт, що українські патріоти, які від щирого серця лають “зажерливу Москву”, водночас не раз неспроможні звільнитися від духовної залежности від цієї ж Москви через незнання світових мов та через свою байдужість до наукової й суспільно-політичної думки Заходу. Цю критику Драгоманова можна до певної міри прикласти і до Лавріненка.
На закінчення ще кілька коротких зауважень фактичного порядку на маргінесі книжки Юрія Лавріненка.
* * *
Про предка Василя Каразина по матері, полковника Івана Ковалевського, мовиться, що по битві під Берестечком він переселився на Слобожанщину (стор. 35). Але трохи вище на цій самій сторінці читаємо, що після смерти Богдана Хмельницького полковник Ковалевський був “опікуном при малолітньому спадковому гетьмані Юрію Хмельницькому, фактично керував державою”. Тут якась неув’язка. Битва під Берестечком була 1651 року, а Богдан Хмельницький помер у 1657 році. Як міг Іван Ковалевський бути опікуном при наслідникові Богдана, коли він вже кілька років раніше емігрував за кордон?{67}
Лавріненко твердить, ща Каразин листувався з Шіллером і Гете (стор. 28). Звідки взято інформацію?{68} Чи в епістолярній спадщині німецьких корифеїв виявлено листи Каразина?
Лавріненко зараховує Монтеск’є до “енциклопедистів” (стор. 28). У дійсності автор “Духу законів” (1689–1755) не належав до співробітників “Енциклопедії”, що почала виходити з 1751 року за редакцією Дідро й д’Алямбера. Своїми світоглядовими й політичними позиціями Монтеск’є істотно відрізнявся від середовища енциклопедистів.
Американську конституція Лавріненко датує 1776 роком (стор. 18). Він сплутав Деклярацію незалежности Сполучених Штатів, проголошену 1776 року, з пізнішою на більше як десяток років конституцією, яка була ухвалена в 1787 році й увійшла в чинність з 1789 року.
ІПОЛІТ ВОЛОДИМИР ТЕРЛЕЦЬКИЙ{69}
Іполіт (релігійне ім’я Володимир) Терлецький[181] (1808–1888) заслуговує на увагу істориків завдяки своєму внескові у розвиток української політичної думки XIX ст. та біографічній цікавості його довгого та незвичайного життя А проте це практично забута фігура. Про нього досі не було написано жодного монографічного дослідження.
Таку неувагу до його особи можна пояснити фактом, що Терлецький попадає у маргінальне перехрестя польської, української і російської національних історій. З моменту свого народження він належав до польської шляхти Правобережної України; у свої зрілі роки ідентифікував себе з українською національністю; нарешті у старшому віці перейшов на бік росіян. Ці зміни у національно-політичній орієнтації відбувалися паралельно з релігійними змінами. Терлецький по черзі був римо-католиком латинського обряду, католиком східного обряду (уніатом) і православним. Тому не дивно, що вчені усіх трьох національностей не виявляли особливого бажання претендувати на нього як на свою власну постать, яка, здавалося, не вписувалася добре у жодну з їхніх національних історій.
Оцінка особистості Терлецького і його багатої на пригоди духовної одісеї буде подана у кінцевій частині цієї статті. Вона грунтуватиметься на попередньому розгляді його життя, писань та ідей. А тут я лише хочу запропонувати розглядати Терлецького, не зважаючи на його метаморфози, як дійову особу, котра невід’ємно належить до української історії. І не лише тому, що у розквіті свого віку він відверто заявляв про своє українство[182], але й тому, що самі його хитання були характерними для труднощів і пасток на тому шляху, яким змушені були мандрувати українські інтелектуали XIX ст.
ЖИТТЯ
В обсязі цієї статті можливо представити лише загальний нарис життя Терлецького[183]. Але вистачить навіть цього, щоб показати дивні повороти долі і багатство переживань, які випали на долю цієї людини.
Іполіт Терлецький народився 1808 р. у Старокостянтинівському повіті Волинської губернії. Він належав до старої української шляхетської родини, яка у XVI ст. дала Кирила Терлецького, православного єпископа у Луцьку, одного із архітекторів Брестської унії (1596). Проте, як й інша правобережна шляхта, Терлецькі були сполонізовані, і Терлецький був хрещений як римо-католик[184].
Батьки Терлецького були порівняно бідними. Про це свідчить хоч би й те, що він вибрав професійну кар’єру, яка вважалася невідповідною для сина багатого дідича. Він учився у Кременецькому ліцеї, славетній польській освітній інституції на Волині, а потім з 1825 по 1830 рік — на медичному факультеті Віленського університету, але не встиг одержати звання доктора медицини через вибух польського повстання у листопаді 1830 року, яке перекинулося з Конгресового королівства на Правобережну Україну. Терлецький поспішив вступити до Волинського кавалерійського полку, сформованого з числа добровольців із місцевої