Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
Землевласницька аристократія, що належала до цього гуртка, дуже добре знала українську мову. (В Галичині ситуація була інакша, оскільки там польська меншість становила 20–25 % населення, і міські поляки могли й не знати української мови.) Але на Правобережжі представники польської меншості однаково вільно володіли польською та українською і, крім того, знали російську й західноєвропейські мови. Вони розмовляли українською з дитинства, оскільки це була мова їхніх няньок і слуг, хоча у вітальні вживали польської. Та українська мова, яку вони знали, була не літературна (яка тоді ще не розвинулася), а тогочасна розмовна мова даної місцевості.
Політична ідеологія поляків-українофілів була спрямована на реставрацію історичної Речі Посполитої. Але в складі майбутньої Речі Посполитої Русь (Україна) мала стати автономною одиницею. Таку розв’язку передбачала Гадяцька угода, — висунута в середині XVII ст. і не зреалізована концепція перетворення Речі Посполитої з двочленної на тричленну структуру. На цю ідею покликалися часто. Добре відомо, що деякі поляки-українофіли навіть ідентифікували себе з українською національністю. Першою значною такою групою стали т. зв. хлопомани початку 1860-х років. Аж до революції їхній приклад наслідували і окремі особи, й невеликі групи, і з цього середовища вийшло декілька видатних осіб новітньої України. Проте це були виняткові випадки. В більшості поляки-українофіли й далі вважали себе поляками, але водночас виявляли українські симпатії і намагалися зрівноважити польську лояльність та український територіальний патріотизм. Із цієї групи поляків, які підійшли близько до національної межі, але не переступили її, я вибрав для дослідження три постатті: Францішек Духінський (1816–1893), Іполіт (релігійне ім’я Володимир) Терлецький (1807–1888) і Міхал Чайковський (1804–1886). Не лише належність усіх трьох до одного покоління та схожість їхньої долі, але й особисте знайомство дають підстави говорити про них як про людей певного кола.
На відміну від майже забутих донедавна Духінського й Терлецького, інтерес до Чайковського ніколи не вигасав. Попередні дослідники Чайковського користувалися переважно двома підходами. По-перше, біографічним. Чайковський прожив довге й дуже авантюрне життя, і декілька біографічних праць розповідають про нього в жанрі пригодницького роману. Кілька років тому довжелезну біографію Чайковського під назвою “Дивне життя Садика Паші” (“Dziwne życie Sadyka Paszi”) опублікувала в Польщі Ядвіга Худзіковська. Є й раніші біографічні дослідження. Одне з них написав десь на зламі століття Францішек Равіта-Гавронський. Другий підхід використовується в історії літератури. Оскільки Чайковський був плідним письменником і добре відомим свого часу польським романістом, то дослідники польської літератури розглядали його творчість і в загальних нарисах, і в кількох монографічних дослідженнях. Я не маю наміру змагатися з цими двома напрямами, бо не можу додати нічого нового до біографії Чайковського, а література й історія літератури не належать до сфери моїх дослідницьких зацікавлень. Я хотів би дослідити Чайковського з погляду його політичних ідей. Цей аспект знехтували польські дослідники, які не сприймали серйозно його ідей. Вони мали його просто за химерну людину з буйною фантазією, безумовно колоритну фігуру, до концепцій якої, одначе, не слід ставитися поважно. Проте я вважаю, що його ідеї варті окремого розгляду і навіть стають зрозумілішими, якщо їх помістити в український контекст.
Є одна трудність у вивченні ідей Чайковського. Він був дуже плідним автором; зібрання його художніх творів складається з дванадцяти томів романів і коротких оповідань, і це не рахуючи спогадів. Але він не був теоретиком і не створив бодай однієї систематичної праці, яка вияснювала б його політичну думку. Через те про ідеї Чайковського доводиться судити з їхніх відображень у літературних творах, зі спогадів і листування, а також зі свідчень сучасників. Крім того, про його ідеї говорять, певна річ, його вчинки. Єдиним періодом у довгому житті Чайковського, коли він, здається, мав нагоду здійснити ці ідеї була Кримська війна (1853–1856), тому я зосереджуся на цьому критичному періоді, не з погляду військової історії, а з погляду політичної думки. Але спочатку я мушу подати короткий нарис життя й інтелектуального розвитку Чайковського до 1854 року, аби забезпечити підгрунтя для подальшого аналізу.
Чайковський народився 1804 року в селі Гальчині (тепер Житомирської області). Юнацькі роки провів як багатий провінційний поміщик: здобув невелику формальну освіту й віддавався полюванню, верховій їзді та бурхливим розвагам. Проте в родині Чайковського, як він згадував не раз у своїх спогадах, існувало повір’я, що по материнській лінії він є нащадком козацького гетьмана XVII ст. Івана Брюхювецького. Він гордився цим, не знаючи, очевидно, що Брюховецький має в українській історії дуже погану репутацію. В листопаді 1830 року вибухнуло польське повстання, яке перекинулося з власне польської території Конгресового Королівства — на суміжні литовські й українські землі. Навесні 1831 року військові підрозділи повстанців увійшли з Конгресової Польщі на Правобережну Україну. Серед місцевої польської шляхти виник повстанський рух, до якого пристав і Чайковський. Він провів кампанію у складі Волинського кавалерійського полку, сформованого з числа польської шляхти цього краю, отримав звання лейтенанта і Золотий Хрест за відвагу. Після поразки повстання і відходу повстанців на Захід Чайковський оселився в Парижі, й там через кілька років звернувся до літератури.
Спочатку він працював у французьких газетах. У 1837 році опублікував свій перший художній твір польською мовою “Козацькі повісті” (“Powieści kozackie”). Протягом наступних семи років вийшло ще декілька томів його романів, повістей та оповідань. Очевидно, Чайковський мав легке перо — він міг писати швидко, можливо, навіть не перечитуючи написаного. Сьогодні проза Чайковського широкому читачеві не знана — хіба що фаховим дослідникам польської літератури. Більший успіх у польської громадськості мають історичні романи Сенкевича, який досі залишається найпопулярнішим польським історичним письменником. За технікою написання художні твори Чайковського наслідували, на мою думку, Вальтера Скотта. Його пригодницькі сюжети з домішкою романтичної чи любовної інтриги, психологічно не цікаві, і його варто вважати другорядним письменником. Для нас важливим є те, що теми багатьох творів Чайковського пов’язані з українською історією. Наприклад, роман “Гетьман України” (“Hetman Ukrainy”) це художня оповідь про життя Івана Виговського, наступника Хмельницького й одного з творців Гадяцької унії. Мабуть, найкращим художнім твором Чайковського є роман “Вернигора”, сюжет якого розгортається на тлі гайдамацького повстання 1768 року. Цікаво, що трагічну, з погляду Чайковського, подію — повстання українських селян, які вирізували польську шляхту Київщини, — він
