Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

Політична ідеологія Чайковського безпосередньо висловлена в його лекції, виголошеній на європейському історичному конгресі 1835 року в Парижі. Текст цієї лекції був опублікований у матеріалах конференції. Характерним є заголовок виступу: “Quelle a ètè l’influence des Cossaques sur la littérature dans le Nord et dans l’Orient?” (“Який був вплив козаків на літературу Півночі і Сходу?”). Основна ідея лекції полягає в тому, що козацька Україна є досконалим втіленням справжнього слов’янського духу і що козацький первень спричинився до відродження новітньої польської та російської літератури. Він покликається на українську школу в польській романтичній поезії, а також на Богдана Залеського та Кондратія Рилєєва — декабристського поета-мученика. Він схвально відгукується про козацьких гетьманів, не тільки про Мазепу, що, мабуть, не дивно, але навіть про Хмельницького — незвичайна позиція для людини, яка вважала себе поляком. Про Хмельницького він говорить так: “Своїм генієм ця людина заслуговує на ім’я героя козацтва. Але пам’ять про нього заплямувало велике безчестя: він віддав свою батьківщину московському цареві, відокремивши козаків від поляків, їхніх братів і природніх союзників”. Я вважаю, що історик польської літератури Зигмунт Швейковський влучно охарактеризував політичний світогляд Чайковського:

“Чайковський завжди вважав себе поляком, але ідея незалежної Польщі без сумніву була для нього другорядною справою. У його свідомості вона нерозривно пов’язана з ідеєю вільної України, і без неї повністю втрачала для нього привабливість і сенс. Русь Чайковський уявляв собі під владою ідеалізованої Польщі. Влада, проте, обмежувалася польським королем, який був далеким повелитилем для України. Провідною ідеєю Чайковського було воскресіння Запорозької Січі, старої козацької України, у тій самій формі й характері, що існували в добу польської незалежності [тобто за старої Речі Посполитої]. Він вірив, що стара Україна була втіленням найвищих життєвих ідеалів, тому її воскресіння вважав справою не локального, а радше європейського і навіть світового значення... За цією “святою”, за цією “божественною” Україною Чайковський тужив усе своє життя”.

Ще про віру Чайковського у всесвітнє значення козацтва: одним із найулюбленіших його висловів були слова Наполеона, що за сто років уся Європа буде або республіканською, або козацькою. Але, очевидно, пріоритети Чайковського були протилежні до Наполеонових: за сто років уся Європа або буде відроджена козацтвом, або ж загрузне в багні матеріалістичного республіканства.

Мисленню Чайковського притаманні кілька незмінних рис. По-перше, він був, що незвично для поляка, твердим монархістом. Польська шляхта мала по суті республіканські традиції. Стара Річ Посполита була монархією з виборним королем, а по суті коронованою республікою, і концепція спадкової монархії не посідала помітного місця в еволюції польської політичної думки. Винятковий монархізм Чайковського пов’язаний із його козацькою ідеєю. Він бачив автономну козацьку Україну під владою далекого спадкового короля із династії Ягелонів, який буде визнаний і шанований всіма як батько, але не втручатиметься у справи автономного козацького війська. Іншою підвалиною його світогляду був панславізм. Хоч би як змінювалися його думки, він завжди намагався підкреслити ідею солідарності всіх слов’ян, не виключаючи й росіян. Визнання росіян слов’янами відрізняло Чайковського від його сучасника й колишнього товариша Духінського, який обстоював тезу, що росіяни — не слов’яни, а мовно слов’янізовані туранці. Третя цікава риса Чайковського — його спрямований проти єзуїтів антиклерикалізм. Він уважав, що католицтво відчужило Польщу від слов’янського світу, а головне — що зловмисні єзуїти найбільше спричинилися до конфлікту між матір’ю-Польщею та козаками, які інакше залишилися б їй вірні. Цікаво, проте, що його антикатолицизм не поширювався на уніатське віросповідання. Він підтримував католицтво, але католицтво, так би мовити, отців-василіанів із їхнім “Господи помилуй”, а не католицтво єзуїтів із “Dominus vobiscum”. Він також висловлював думку, що колись у майбутньому столицею Польщі і всього слов’янського світу має стати Київ.

У Парижі Чайковський політично солідаризувався з князем Адамом Чарторийським (1770–1861), людиною, яка мала довге життя і дуже незвичайну кар’єру і яка після 1831 року стала лідером консервативного крила польської громади на еміграції. Чайковський дуже прихилився до князя Чарторийського, в якому він бачив русина й нащадка старої литовсько-руської династії графів Ягелонських. В 1841 році за дорученням Чарторийського Чайковський вирушив до Стамбула як політичний агент і близько тридцяти років провів у Стамбулі й Турецькій імперії. Здається, атмосфера Османської столиці цілком улаштовувала Чайковського. Він нав’язав тісні стосунки із впливовими османськими сановниками і ввійшов у довіру до великого візира, Решида Мустафи Паші. Його багатогранна діяльність — до речі, типова для еміграційного політичного життя, але в даному разі цілком успішна — охоплювала налагодження контактів із кавказькими горцями під проводом Шаміля, які воювали проти Росії; одержання дозволу османського уряду на заснування на Мармуровому морі колонії для польських ветеранів, названої Адамполем (на честь князя Чарторийського); спробу залагодити конфлікт між балканськими слов’янами й турецьким урядом. Останнє завдання було майже неможливим, але Чайковський намагався, з одного боку, підтримати різноманітні культурні прагнення балканських слов’ян, особливо — боротьбу болгарів за звільнення від церковного панування Грецького патріархату, а з другого переконати балканських слов’ян поступитися османській імперській системі. Задля цього він використовував дещо оманливі аргументи, пишучи раз у раз, що султан був легітимним спадкоємцем середньовічних сербських королів, оскільки сербські принцеси ставали жінками османських імператорів, отже, османська династія продовжила легітимну лінію. Але він підтримував освітні прагнення болгар, і в деяких монографіях розглянуто вплив Чайковського на національне відродження Болгарії та Румунії.

Проте основна мета Чайковського полягала в тому, щоб підняти повстання в Україні проти Росії з допомогою донських і кубанських козаків, із якими він пробував нав’язати контакти. Основою цього майбутнього повстання мала стати козацька спільнота у нижній течії Дунаю, в Добруджі. Там жили нащадки запорожців, т. зв. задунайські козаки, добре відомі з оперети “Запорожець за Дунаєм”, а також нащадки донських козаків, прибічників Ігошки Некрасова, який збунтувався проти царя Петра. Але з цією концепцією були пов’язані певні труднощі: наприклад, Січ, що справді існувала в дельті Дунаю під турецькою зверхністю, зникла в 1828 році, оскільки під час однієї з російсько-турецьких воєн більшість задунайських козаків перейшла на бік Росії, після чого залишились тільки поодинокі розсіяні поселення. В той час відносини між місцевими українськими козаками й нащадками донських козаків не були добрі, і між ними велися локальні війни. Проте російський уряд сприймав діяльність Чайковського як неабияку прикрість, і російський посол у Стамбулі Володимир Тітов чинив тиск на турецький уряд, вимагаючи вигнання Чайковського як людини, що завдає шкоди турецько-російським