Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська
Вони гарно разом виглядають. Величезний чоловік і красива тоненька дівчинка. Застиглі один навпроти одного. Світяться.
Арід щось показує Ааму, пояснює з тим незворушним терпінням і спокоєм, який я звикла бачити в ньому, коли він відповідав і на мої запитання. А Ааму зосереджено слухає його, киває, щось запитує... Її ентузіазм і щирий інтерес до того, що він розповідає, помітний навіть неозброєним оком. І емпатом не треба бути. Здається, дівчинці дуже подобається вчитися в Аріда. Подобається керувати енергією разом із ним.
Втім, це не дивно. Адже Ааму вочевидь дратує і бентежить власна неосвідченність. Настільки, що вона готова була всіма силами уникати демонстрації своїх умінь, лиш би не показувати, що багато чого не знає. Тож тепер, отримавши в особі опікуна ще й досвідченого наставника, вона має бути на сьомому небі від щастя.
Та й Арід теж зовсім не приховує, наскільки йому цікаво вивчати здібності та вміння своєї нової підопічної й спрямовувати її дії.
Адже це чудово насправді. Дійсно. Тоді чому мене так дратує це все?
Напевно, я погана людина. Хіба хороша може ревнувати свого коханця до дитини? Фу, як негарно Васю. Я взагалі не знала, що ревнива. Навіть не усвідомлювала. Напевно, просто не було кого раніше ревнувати.
Хіба що Солю до батька. Або батька до Солі. Просто… з нею він хоч якось спілкувався. А мене взагалі волів ігнорувати. Наче я порожнє місце. Начебто б і не гнав. І сяк-так забезпечував. Але все одно я відчувала його абсолютну байдужість до моєї долі, а часом навіть відверту ворожість. Тому з такою радістю сприйняла наш із сестрою переїзд до нашої квартири. Там Соля була лише моя. І не було батькової нелюбові до мене. Я мовчу вже про його дружину з вічно-кислою міною.
Хм. А я все-таки ревнива, виявляється. Не найприємніше відкриття у собі. Але... яка вже є.
Але от Аріда ревнувати до Ааму все-таки безглуздо. Те, що вона гарна дівчинка і в майбутньому, коли стане дорослою, потенційно може сподобатися йому, не означає, що саме так і буде.
Те, що зараз його увага спрямована на неї, а не на мене, як я вже звикла – подивимося правді у вічі – теж не привід. Для дорослої розумної людини. А я за ідеєю саме така. Доросла і місцями розумна.
Та й невизначеність у наших відносинах, знову ж таки не дає мені підстав сидіти тут і мовчки шаленіти. Я вже вирішила, що поговорю з ним і все з'ясую. Отже, дійсно поговорю, щойно з'явиться така можливість. Ось.
Тож вистачить мотати соплі на кулак, Васько. Адже все чудово. Прорвемося.
Зітхнувши, я відводжу очі від цієї осяйної парочки, і ледве не пропускаю той момент, коли між розведеними руками Аріда починає йти брижами повітря, утворюючи схожу на каламутну плівку площину. Спочатку діаметром з баскетбольний м'яч, а потім вона витягується в овал і стає все більше і більше, поки не набуває розмірів близько метра завширшки й двох метрів заввишки. Арід портал явно під себе робив.
− Васю, − кличе він голосно, хоча я вже й сама схоплююся, хапаючи наші мішки з речами. − Швидко йди перша. Ааму, йдеш одразу ж за нею.
Двічі повторювати мені не доводиться. Старанно змушуючи себе не згадувати, що взагалі побоююся порталів, я стрімко долаю відстань, яка розділяє нас, і, не дозволяючи собі сповільнити крок, пірнаю в цю каламуть, вже дещо звично розриваючи своїм тілом невидиму плівку.
Контраст між тим, звідки я прийшла, і де опинилася, разом з вельми відчутним запамороченням після переходу, спочатку настільки приголомшує, що я ледве не застигаю стовпом, витріщаючись на всі боки. Але вчасно згадую, що за мною повинна йти Ааму, і поспіхом відходжу на кілька кроків, щоб не заважати їй.
Величезний розкішний вестибюль, після табору у лісі біля багаття, здається просто нереальним. І я в ньому здаюся собі нереальною. Цивілізація, нарешті.
− Де ми? – приголомшено видихає Ааму, з’явившись поряд. Здається, у нашої рудої повний культурний шок.
− Сьєри, ласкаво просимо в замок Шаєра, − немов нізвідки перед нами з'являється високий сивий чоловік. Його суворий темно-сірий костюм-трійка наштовхує мене на асоціації з формою дворецького, але стверджувати я не беруся, оскільки не розуміюся на цьому зовсім. – Ваша в….
− Опустимо формальності, Дварте, − перериває на півслові чоловік Арід, що теж саме з'явився з порталу. – Адамір Шаєра зі сьєрою Соломією вдома?
Сивочолий здивовано смикає бровою, але більше нічим своїх емоцій не видає.
− Так звичайно. У сьєри Соломії зараз післяобідня прогулянка. Адамір її супроводжує, – манірно повідомляє нам цей зразок незворушності. – Доповісти про ваше прибуття?
– Не варто. Адамір вже напевно й сам знає... про наше прибуття, – хмикає Арід.
– Звичайно, – киває… напевно, все-таки дворецький.
І тут я чую, як голосно грюкають десь недалеко двері, слідом лунають квапливі кроки... І, ще тільки розвертаючись на цей звук, уже серцем відчуваю, кого саме зараз побачу.
– Васю! – вона з'являється з якогось коридору, захекана, бліда… в теплому синьому пальті поверх довгої сукні. Знаходить мене поглядом, недовірливим, схвильованим, і схлипує, кидаючись до мене.
Краєм свідомості я зауважую, що за нею слідом йде незнайомий мені куард, височенний темноволосий і величезний, майже як Арід, але все, про що я можу думати зараз, це те, що нарешті знайшла свою сестру, свою Солю.
Напевно, я кинулася до неї назустріч, випустивши по дорозі все, що тримала. Цілком точно кинулася. Інакше як пояснити, що ми зустрілися на півдорозі, влетівши в обійми одна одної, плачучи й стискаючи руки так міцно, ніби боячись, що нас зараз розтягнуть.
− Солю, це правда ти. Ти жива. Боже, як я боялася, – сміюсь і плачу одночасно. Трішки відсовуюся, розглядаючи її, таку рідну, таку красиву.
– Жива. Зі мною все добре. Я за тебе боялася, − теж крізь сльози посміхається мені сестра, шморгаючи носом. − Тебе так довго не могли знайти. Рок з Арідом запевняли, що все буде гаразд, що ти обов'язково знайдешся, а я все одно місця собі не знаходила.