Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська
Тепер, звісно, можна вже й розповісти їй дещо, якщо вже все позаду, але точно не повну версію і точно не зараз посеред вестибюлю. Не треба їй все те знати. От тільки що тепер їй відповісти?
− Нічого страшного, Міє. Лише портальний збій, через який ми з Васею опинилися в одній з аномальних зон і були змушені кілька днів пішки добиратися до потрібного для просторового переходу місця, – пояснює Арід, приходячи мені на виручку.
Рок продовжує уважно дивитися на нього. Відчувається між чоловіками дивна енергетична напруга. І в мене навіть створюється чітке враження, що ці двоє саме в цю мить спілкуються між собою. Може таке бути? Якщо вони друзі й довіряють один одному, то дуже ймовірно.
− Міє, думаю, нашим гостям хочеться привести себе до ладу й відпочити після дороги. А всі питання ми зможемо їм поставити пізніше, – вимовляє нарешті господар будинку, переводячи свій погляд на дворецького, що досі чекає осторонь. − Дварте, проведи сьєру Василину і сьєру Ааму в гостьові покої.
– Я піду з ними, – згідно усміхається Соля, відсторонюючись від чоловіка. – Допоможу підібрати одяг. І покажу, що і як.
− Звісно. Але спочатку затримайся на секунду, – притримує Рок мою сестру за руку.
Вона, обернувшись, підіймає на нього здивований погляд, кілька секунд вони дивляться одне одному в очі, а потім Соля слухняно киває головою.
− Добре, − повертається до нас з винуватою усмішкою. – Васю, Ааму, йдіть із Двартом, я приєднаюся до вас трішки згодом.
Сказати, що мене щось дряпає у цій ситуації – це нічого не сказати. Але до нас уже наближається той самий Дварт, і мені нічого не залишається, окрім як справді піти за ним, прихопивши з собою й Ааму.
І тільки коли ми вже наближаємося до одних із двох широких сходів, що підіймаються до гарної спільної балюстради на другому поверсі, до мене доходить, що Арід залишився з Солею та її чоловіком. Але повернутись і подивитися я не встигаю.
− Васю, а твоя старша сестра не буде сердитися на тебе через мене? Не буде злитися на мене? – дуже якісно відволікає мене від думок про Аріда Ааму.
– Ні. З чого ти таке взяла? − здивовано дивлюся я на дівчинку, яка йде пліч о пліч зі мною.
− Ну, вона ж старша і не дозволяла тобі приймати когось у сім'ю. А я влізла без дозволу, – обережно підбираючи слова, пояснює руда.
Можна, звісно, зараз заявити, що я сама вирішую, кого приймати, і так далі, але говорити так буде зовсім самовпевнено і дуже негарно з мого боку. Особливо з урахуванням того, що ми зараз обидві знаходимося в будинку, який належить чоловікові моєї сестри, і я, так само як і Ааму, змушена розраховувати на їх із Солею, але якщо вже зовсім на чистоту, то саме на його гостинність.
– Соля дуже добра. І якби вона з нами втрапила в ту ситуацію, то без сумнівів не тільки мені б дозволила, а й сама б тебе обігріла своєю енергією і прийняла сестрою, – без сумнівів повідомляю я дівчинці. − Я впевнена, що ви сподобаєтеся один одному.
Прямуючи за Двартом, ми вже непомітно подолали майже половину сходів. Ааму пару хвилин обмірковує мою відповідь, а потім знову підіймає на мене погляд.
– А її пов'язаний? Адже він голова її сім'ї, якщо ми в Занагарі, правильно? Це його будинок, – озвучує вона свої правильні висновки. І приголомшує новими питаннями: − Він дозволить мені залишитися у вашій родині?
І що їй відповідати? Я тут сама на пташиних правах, якщо розібратися. І ще не знаю, чи залишусь у цьому домі, чи в якомусь іншому, чи зовсім повернуся до рідного світу.
− Ааму, давай ми почекаємо і разом розберемося, що до чого, − підбадьорливо посміхаюся я дівчинці. − Ти в Занагарі вже в жодному разі не пропадеш. Арід узяв над тобою опікунство й обіцяв дбати. Тож не хвилюйся – все в тебе буде гаразд.
− І в тебе? – хмурить брови мала.
– І в мене, – киваю вже далеко не так упевнено.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно