Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська
На кілька хвилин між нами запановує мовчання. Сестра ретельно усвідомлює й утрясає отриману інформацію у своїй голові, а я користуюся цією паузою, щоб помитися. Раз у раз поглядаючи на задумливу Солю.
− Здається мені, що ти зараз видала вкрай урізану версію подій, − нарешті вимовляє вона з важким зітханням. І підіймається з бортика, щоб дати мені можливість вибратися з ванни.
– Зате правдиву. Чесно, – посміхаюся із полегшенням. Здається, допит якщо не скасовується, то відкладається. І щоб закріпити успіх, додаю обережно: − Соль, я не заперечуватиму, що були моменти, коли мені було дуже страшно. Але це вже минулося. Зі мною все в порядку. А от щодо тебе я поки що майже нічого не знаю.
– Як це не знаєш? – ведеться сестра на мою хитрість. − Тобі Арід хіба мого листа не віддав? І не вірю я, що ти в нього не випитала все про мене.
– Лист читала. І випитувала, звісно, − знизую плечима, підіймаючись з води й приймаючи від Солі рушника. – Але я хочу почути це від тебе. Хочу, щоб ти подивилася мені у вічі й щиро сказала, що в тебе все добре.
І нехай тільки спробує збрехати, я ж усе зрозумію. Тепер я точно знаю, що моя чуйка не на рівному місці виникла і їй можна вірити. Щоправда, це палиця з двома кінцями, але тут головне правильно подавати інформацію.
− Слухай, мала, ти нестерпна, знаєш? − мружиться Соля, спостерігаючи, як я переступаю бортик ванни та стаю навпроти неї.
– Ага. Ти багато разів це казала. І ти мене таку любиш. А я тебе, – посміхаюся задоволено. Схиляю голову набік і абсолютно серйозно питаю: − То що?
Знаю, що в одному рушнику вигляд у мене не найгрізніший, але коли мене зупиняли такі дрібниці?
− Так, Васю. У мене справді все добре, – повідомляє впевнено Соля, дивлячись мені в очі, як я і вимагала. – Я справді дуже кохаю свого чоловіка та щаслива з ним. Ти ж це насправді хочеш дізнатися зі своїм питанням, так?
− Ну-у-у-у − тягну я, але вона перебиває мене, знову обійнявши. Прямо таку, мокру.
– Єдине, що затьмарювало моє «добре», це був страх за тебе. Але тепер ти тут, у Занагарі та в безпеці. І моє «добре» стало абсолютно повним. Давай, я тобі покажу, чим можна висушити волосся. І ходімо вже. Нас там чоловіки чекають, мабуть.
Мені насправді ще дуже багато чого хочеться запитати у сестри. І про те, що трапилося з біологічним батьком дитини, і як вона освоїлася у цьому світі, але Соля має рацію. Треба йти, якщо чекають. Зрештою, у нас з нею ще буде можливість поговорити від душі. Буде ж?
У спальні виділених мені покоїв ми нікого не застаємо. Але на ліжку лежить сукня. Гарна. Кольору шампанського з квітковим принтом. З довгим рукавом і максідовжиною.
− Це для тебе. Я прикупила тобі трохи речей, чекаючи вашого з Арідом приїзду, – повідомляє Соля, прямуючи до ліжка й покликавши мене за собою. − Воно можливо буде трохи завелике. Ти, здається, схудла на пару розмірів. Ось білизна ще, й панчохи. Знаю, що це не зовсім те, чому ти надаєш перевагу, але в Занагарі своя мода. Потім вибереш, що захочеш, якщо залишишся, − вона завмирає, зітхаючи, неначе сміливості набираючись. − Ти залишишся, Васю?
– Я не знаю ще, – зізнаюся тихо. − На деякий час точно. Треба ж подивитися, як ти живеш. А там вирішу. Якщо мене ніхто не прожене, звісно.
− І не сподівайся, − і от сліпій треба бути, щоб не побачити в Соліній посмішці полегшення.
Мені теж не хочеться знову розлучатися із сестрою. А якщо я повернуся на Землю, побачитися ми з нею зможемо швидше за все дуже нескоро, якщо взагалі зможемо колись. Навряд чи нам дозволять вільно тинятися туди й назад між світами.
Подякувавши їй за одяг, і запевнивши, що мені все подобається, я ховаюся за витончену блакитну ширму, щоб одягнутися. Це дійсно не те, що я вважала за краще носити в рідному світі, але думка про те, щоб постати перед Арідом жіночною та красивою, мені безперечно подобається. І подобається уявляти його погляд, коли він побачить, що в мене під сукнею. Якщо побачить, звісно. Я гадки не маю, як далі все це повернеться.
− Можеш допомогти застебнути ззаду ці ґудзички? − прошу я в сестри, коли виходжу з-за ширми.
− Звичайно, − вона охоче підіймається з диванчика.
– А відповісти на ще одне моє запитання? − цікавлюся максимально байдужим тоном.
– Яке? − уточнює Соля, приймаючись за ґудзики.
− Що за секрети ви обговорювали втрьох, коли відіслали мене до кімнати?
− Прямо вже й відіслали? – хмикає сестра іронічно.
– Угу, як дитину. Коли дорослі не хочуть, щоб вона почула зайве, – киваю. − Знаєш, це не найприємніше відчуття.
− Вибач. Арід просто хотів попросити у нас з Роком про одну послугу, – через секунду обережно вимовляє Соля.
– І про яку ж? − виривається в мене, перш ніж я встигаю збагнути дурість цього питання.
− Ти ж розумієш, що я не скажу те, що обіцяла не говорити, − чую цілком очікувану відповідь.
– А те, що не обіцяла? – намагаюся зайти з іншого боку. Відчуваю, що це точно мене стосується.
Чую, як сопе зосереджено за моєю спиною сестра, явно прораховуючи, що може сказати, а що ні. Але в кого мені ще питати?
– Ох, Васю. Жодних страшних секретів. Він лише пояснив, що не встиг тобі багато чого розповісти про себе через обставини. І попросив нас із Роком теж не говорити про це. Арід хоче сам тобі все про себе повідомити. Дуже розумне прохання.
То он воно як? Прям все? І чому обов'язково сам? Ну-у-у-у, це дійсно, мабуть, раціонально. Завжди краще щось дізнаватися з першоджерела, а не через інших людей. Так картина за ідеєю об'єктивніша повинна виходити. Тільки у світлі моїх сумнівів щодо нас і можливості наших стосунків надто вже дряпає ця ситуація.
– Це щось погане? Те, що він не розповів, – не те щоб я поганого від нього чекала, але мені просто необхідно уточнити.
– Ні, Васю. Нічого поганого. Просто це те, що справді краще йому самому тобі повідомити. Так буде правильніше. Все більше нічого не скажу. Одягай туфлі й пішли. Потрібно ще до вашої підопічної зайти, дізнатися, як вона влаштувалася. Дівчинка виглядала дуже розгубленою, їй, напевно, буде складно тут освоїтися.