Громовиця в Порцеляновій Чашці - Olha Alder

— Панове, ми змушені вас затримати. Усі залишайтеся в трапезній каюті корабля!

Їх зупинили просто на трапі. Леді Брудберк почала обмахуватися віялом:

— Це нестерпно. Це нестерпно. Ви тільки погляньте, як це нестерпно!

— Леді. Леді. Леді Брудберк! — звернувся до неї слідчий, пригортаючи увагу. — На вашому кораблі дев’ять загиблих, ми зобов’язані провести опитування.

— У мене заброньована карета до Парижа!

— У вас теж? — звернулася до неї леді Роза. — Як дивовижно, що ми обидві їдемо до Парижа. Ви — подруга, послана мені долею.

Вони справді добре зійшлися за ці кілька днів, але не лише ці дві леді. Рука леді Лавінії переплелася з рукою містера Едварда.

— Ви вразили мене своєю згодою.

— Ви ж запропонували. Як я могла відмовити?

— Вас уже не бентежить, що ми знайомі лише шість днів?

— Технічно — сім, і стільки подій, що я не можу відмовити вам ще раз і втратити назавжди, — вона усміхнулася, показавши свої перлинні зуби.

— Куди ви збиралися їхати далі, Лавініє?

— У Грецію до моєї подруги з порту Марселя на іншому кінці Франції, але… — вона примружилася на сонці. — Життя подарувало новий шлях. А ви куди мали їхати?

— О, тут недалеко, місто Гін. Там живуть майстри кравці, і їхній бізнес здобув славу по всій Європі. Навіть іспанська королівська родина замовляє у них мереживні наряди.

— Тож вирушимо туди? — Якщо ви хочете продовжити подорож зі мною, стати моєю супутницею, авантюрною подругою і дружиною, то я з радістю орендую для нас двох карету.

— Трьох, — Лавінія поглядом вказала на Сатомі.

— А, служниця Марія, звісно, — пробурмотів він.

— Гаразд, панове! Залишайтеся на трапі, будемо пропускати по одному або сім’ями! — крикнув поліціянт.

— А леді Брудберк настирлива. — Вони з леді Розою хороша пара — скандали призводять до швидких результатів, — хмикнув Едвард.

Черга дійшла до них досить швидко.

— Бачили когось підозрілого на кораблі?

— Ні.

— Везете щось заборонене?

— А це що, пане? — грайливо запитала Лавінія, поправляючи кучері.

— Ну… порох?

— Ні, — Едвард сказав навіть трохи гучніше, ніж варто було.

— Тоді... А, ви зареєстрували служницю, спочатку вона з вами не їхала, — офіцер подивився на Лавінію.

— Марія не говорить англійською або французькою, тож це ідеальна людина для мене, яка бажає, щоб домашні справи залишалися в сім'ї, — вона примружила очі.

Офіцеру нічого не залишалося, як тільки кивнути головою і відпустити їх із миром.

— Куди їдемо, панове?

— Гін.

— Це недалеко! Тпру!

Гін виявився милим містечком із маленькими будиночками не вище другого поверху, містками через обмілілу річечку і квітами, що росли скрізь: на поручнях, балконах, магазинах. Квіти читалися навіть в усмішках привітних людей. У цьому місті була всього одна маленька церква.

— Вона католицька, але це маленьке містечко, тож за невелику суму нас одружать завтра.

— Завтра? — Лавінія зацікавлено подивилася на Едварда.

— А як я можу вийти заміж без сукні?

— Ви у сукні. — Ви вже бачили всі мої сукні. До того ж ще на кораблі обіцяли подарувати сукню і три шалики.

— Так, так, — награно насупився він, ніби пригадуючи, — було таке. Що ж, — він вийшов із карети, коли візник сказав, що вони прибули в центр міста, і простягнув леді Лавінії руку.

Вони зайшли в маленьке затишне приміщення, повне відрізів тканин. Літня пара сиділа на підлозі, закріплюючи голки на майбутньому виробі.

— Мадам Люсі, месьє Жоржен!

Ця пара зраділа Едварду як родичу:

— Пане журналісте! — Вони навіть обняли його й мало не розцілували.

— Як же ми довго на вас чекали!

— Їхні очі радісно блищали.

— Ви справді настільки успішні, що на вас чекає відома пара кравців із Франції? — пробурмотіла Лавінія.

— А ви..? — Люсіль, почувши її голос, виглянула з-за плеча Едварда.

— Моя наречена. Ви ж не будете проти, якщо ми зупинимося у вас на кілька днів разом?

— Звісно. Молодій леді не треба шукати нічліг, коли з нею наречений.

— І мадам, — Едвард обійняв її за плечі, — у мене буде невелике прохання.

Коли Лавінія подивилася на себе в дзеркало, вона здивувалася:

— Я й не очікувала, що вийде так добре… — зітхнула вона, розгладжуючи складки сукні.

Її сукня, зшита з товстого, блискучого шовку перлового відтінку, ловила сонячне світло з таким ніжним мерехтінням, як коштовність зі скарбниці самої королеви. Рукави, пишні та прозорі, відкидали м’яку вуаль на її вузькі плечі, надаючи їм витонченого вигину. Оздоблювала сукню розкішна мантія насиченого вишневого кольору з високим коміром, який завершувався біля потилиці. Широкі пройми дозволяли тканині каскадом спадати донизу важкими хвилями, тягнучи за нею королівський шлейф. Особливою родзинкою стало те, що Люсіль і Жоржен всю ніч пришивали мантію до сукні, завершуючи композицію, роблячи її цілісною і неповторною.

— Ось, вдягніть ще й це, — старенька подала Лавінії велику брошку з червоним рубіном у центрі.

— Що ви, пані… Як я можу..?

— Запропонувати дизайн, який вам підказала подруга, ви змогли, а взяти на один день красиву брошку — ні? — Люсіль засміялася й закріпила брошку на комірі мантії. — Красуня… Я й сама колись такою була.

Лавінія була збентежена. Це була невеличка крадіжка плаття в якому її "батько" намалював портрет для якогось там клієнта. Вона так гарно його розписувала, що Лавінія, коли побачила готове шовкове плаття, дуже просте та сумне, запропонувала кравцям трохи довершити його мантією. 

— Це моя подруга підказала. — Збрехала вона. 

Стоячи в невеличкій кімнатці церкви, готуючись до церемонії, Лавінія попросила Сатомі допомогти закріпити фату. Щойно тканина торкнулася її обличчя, закриваючи його, почувся стукіт — служниця відчинила двері.

— Леді Фейрфекс! Ви виходите заміж?!